01:25 

В.Шекспір СОНЕТИ (українською)

LaAIRIN
Узнать что либо у женщины невозможно в любом возрасте. Девичья память, плавно переходит в женские секреты, а затем в старческий склероз)))))XD)))))
Сонети
Переклав Віктор Марач

1

Від ніжних роз ми приросту чекаєм,

Щоб їх краса, не в’янучи, цвіла,

Старі всихають – знов нові плекаєм,

Щоб в молодих вже ніжність їх жила.

А ти, закоханий у свою вроду,

Марнуєш все найкраще у тобі.

Перетворивши річку повноводу

В рівчак вузенький – ворог сам собі.

Ти – нетривала часу лиш оздоба,

Лишень провісник весняних надій,

Приречена вже в зародку ця спроба –

Розтрат зазнав і в скнарості своїй.


Світ пожалій – не прирікай на тлін

Надбання всі майбутніх поколінь.





читать дальше

@темы: Дiйснiсть

URL
Комментарии
2017-02-21 в 01:31 

LaAIRIN
Узнать что либо у женщины невозможно в любом возрасте. Девичья память, плавно переходит в женские секреты, а затем в старческий склероз)))))XD)))))
100
Де, музо, ти? Як довго забувала

Сказать про те, що славою було б

Тобі в віках. Натомість, з вуст лунала

Твоїх лиш лесть, і то найнижчих проб.

Вернись, заблудла музо, надолужуй

Все, що змарноване раніш було;

Спокутуй в пісні вірш свій недолугий,

Перо гартуй, щоб вже не підвело.

Встань, сонна музо, глянь в лице коханій,

І якщо знайдеш зморшку хоч одну –

Це час зневажив риси бездоганні –

Й за це зухвальство ти помстись йому!

ооооЗатримай час і в слово втіль красу,

ооооВідвівши смерті щерблену косу.




101
Лінива музо, марні всі старання

Красу – спасти, а істину – згубить;

Зійшлися в дружбі перша і остання:

Себе прославить – друга полюбить.

Чи, може, музо, в відповідь почую:

“Чи ж варт красу чим-небудь ще здобить?

Як істину на колір просвічу я?

Як досконале кращим ще зробить?”

Похвал не прагнув друг, але німою

Не будь і у мовчанні не вини;

Хай навіть над могильною пітьмою –

Йому хвалою вічність осяйни!

ооооТебе навчу я, музо, як змогти

ооооЙого таким, як нині, зберегти.




102
Люблю сильніше, хоч не тішусь тим;

Любові більше там, де менше лесті,

А хто торгує почуттям святим –

Кричить про це на кожнім перехресті.

Слав пісню й я колись тобі навстріч,

Своїй любові вірив лиш і квітню –

Так шаленіє соловей всю ніч

Весною, й замовкає в пору літню.

Чи ж літня ніч не чарівна ж така –

Хай ті ридання й гімни віддзвеніли:

Спів, що лунає з кожного сучка,

І ставши звичним, слуху вже не милий.

ооооІ я змовкаю часом, як і він:

ооооЩоб не набридла пісня – прагну змін.




103
Шкода, що моя муза так збідніла.

З чеснот твоїх що в слові залишив?

Бо й гола проза дати б більш зуміла,

Ніж вся пишнота й лесть моїх віршів.

Не докоряй, що не пишу вже більше;

Глянь в дзеркало, у сяєво лиця,

Перед яким блідніють усі вірші –

Їм не під силу досконалість ця.

Хіба ж не гріх – покращити старатись,

Та цим псувать лиш те, що й так – взірець:

Не може із природою зрівнятись

Ні слово, ні палітра, ні різець.

ооооХоч як хотів я втілить все у вірш –

ооооТа дзеркало твоє вмістило більш.



104
Для мене не старієш ти. Сьогодні

Така ж, як вперше стрів. Не йде на спад

Краса твоя. Вже три зими холодні

З лісів струсили літній їх наряд.

Три жовті осені зелені весни

Змінили тричі – ти їх привела.

В жарких трьох червнях стліли й знов воскресли

П’янких три квітні. Ти ж – як і була.

Як стрілка завмира на циферблаті,

Зійшовши з мітки, мов спиняє хід –

Так і краса твоя не має втрати;

В ній оку не помітний часу слід.

ооооЙ тобі не старіти, а лиш цвісти,

ооооБо старість вмерла, як з’явилась ти.




105
Не називай поганською любов

І не приймай за ідола кохану,

Хоч шлю пісні й молитви знов і знов

Лиш їй, про неї – й слать не перестану.

Любов моя з новим не слабне днем,

Горить високо й рівно. Мої вірші

Незгасним тим же сповнені вогнем;

Не надихають їх сюжети інші.

Краса, добро і цнота – доказ мій,

Краса, добро і цнота – лиш три слова;

Шукав замін їм в пам’яті своїй,

Та марно. В них чеснот твоїх основа.

ооооКраса, добро і цнота – ще колись

ооооРозрізнені – тепер в тобі злились.




106
Коли з пергаменту крізь тлін і прах

Сяйне теплом очей, давно вже згаслих,

Й майне краса в римованих рядках

Панн чарівних і лицарів прекрасних –

Й твої між них я риси впізнаю:

Губ, щік, очей, брів, рук, плечей, волосся –

Ніхто б не втілив так красу твою,

Як це античне багатоголосся.

Вони передбачали твій прихід,

А всі їх вірші – то лише пророцтво

Твоєї з’яви; твій шукали слід,

Хоч їм впізнать тебе й було непросто.

ооооСучасники ж твоїх щасливих днів,

ооооМи в захваті – та не знаходим слів.




107
Ні страх мій власний, ні душа пророча

Землі в передчутті прийдешніх змін

Любов мою не спинять, не відстрочать,

Якій, здалось, не встати вже з колін.

На зло всім передбаченням брехливим,

Затемнення здолавши й небуття,

Шле місяць нам надію, і оливам

Мир обіцяє й світле майбуття.

Любов моя цвістиме разом з ними,

Я ж буду вічно жити в цих рядках,

А племена залишаться німими –

Розвіється їх безсловесний прах.

ооооІ ти переживеш, на заздрість їм,

ооооГробниці і герби в рядку моїм.




108
Що міг би ще паперу передать,

Щоб образ твій ясніше всім явити?

Що мовити і що нове згадать,

Щоб і тебе, й любов цим вдовольнити?

Нічого. Мов молитву, доказ свій

Щодня повторюю: ти не змінився;

Старе – нове мов, мій ти, а я – твій,

Мов тільки вчора ти мені зустрівся.

Любові сяє вічно так вінець

Над часом, що розпростує доль згорток,

Красу античну взявши за взірець;

Не зна вона ні старості, ні зморщок.

ооооЙ там торжество її, де повсякчас

ооооЇй смерть віщують поголос і час.



109
О, не кажи, що безсердечний я,

Нехай розлуки мій вогонь й остудять;

Чи ж кину сам себе, якщо моя

Душа знайшла притулок в твоїх грудях.

Тут храм любові мій: де б не скитавсь,

Мов блудний син, я знов сюди вертався,

І завжди вчасно, й з часом не мінявсь,

Немов в цілющих водах омивався.

Не вір! – хоча уникнути не зміг

Розчарувань й узнав життя марноти –

Що ніжний щем той в серці не зберіг

І що забув про всі твої чесноти.

ооооБез тебе світ цей пусткою назву;

ооооКохана, лиш для тебе в нім живу.




110
О так, це правда – де я не бував,

Як тільки не прийшлося блазнювати;

Безцінний скарб за безцінь продавав,

Міняв старий борг на новіші втрати;

Й це правда: скільки правди не боров,

Не відрікавсь, але настала днина,

Як серце втомлене розквітло знов,

І зрозумів я: ти – любов єдина.

З тим кінчено, нетлінне я здобув

І від нудьги вже не потрібні ліки;

Про мандри й вічний пошук свій забув;

Божку любовний, я вже твій навіки.

ооооСягнув небес, незнаних для людей,

ооооПрипавши знов до люблячих грудей.




111
О, не мене, а долю звинувачуй,

Богиню злу моїх негарних справ.

Що я здобув за квіт душі? Віддачу

Яку на людних торжищах зібрав?

Анічогісінько! Лишень прокляття

Печать, що на ім’я моє лягла –

Рука явля так маляра заняття;

То ж пожалій, збав цього ремесла.

Мов хворий той, чия вже гасне зірка,

Всі муки стерпить лікарських старань –

Й мені від гіркоти уже не гірко,

Я сам подвою строгість покарань.

ооооО пожалій! Твоє лиш співчуття

ооооМені верне знов силу і життя.




112
Любов’ю змити лиш один зумів ти

З мого чола тавро образ і зрад;

Тобі я вдячний і за те, що вмів ти

Добуть чесноти навіть з моїх вад.

Ти – всесвіт мій, хулу й хвалу – хотів би –

Щоб з уст твоїх лиш вловлював мій слух;

Якщо б не ти, то хто ще так зумів би

Звеличити й загартувать мій дух?

В таку безодню лесть зміїну кинув,

Що став глухим я до сичань її;

Дух навісний зневаги в мені згинув

Й не оскверняє більш уста мої.

ооооЖиву тобою, пагін з твоїх віт,

ооооЙ мені без тебе, наче пустка – світ.




113
З розлуки дня в себе заглибивсь оком,

Те ж, що веде, як по життю бреду,

Ледь бачить вже в засліпленні глибокім,

Хоч зримих змін у ньому не знайду; –

Бо серцю передать воно не може

У формах, які здатне те сприйнять,

Ні квітки, ані пташки, й не поможе

В душі видіння власні розпізнать; –

Бо бачить каламутне чи прозоре,

Бридке й красу, тьму ночі й світло дня,

Ворону й голуба, гору чи море –

Лишень до тебе всіх воно рівня..

ооооЯкщо так зміг заполонить мій зір –

ооооДуші і серцю теж уже не вір!




114
Чи розум мій, повінчаний з тобою,

Впиває лесть – всіх королів чуму;

Чи, може, зір ще не програв двобою

Й любов’ю щось лиш зроблено йому,

Щоб перевтілити потвор жахливих

У херувимів, схожих на тебе,

А хижаків – у зайців полохливих,

Твоїм лиш світлом осяйнуть себе.

Все ж перше правда – лесть в твоєму зорі;

По-королівськи розум її п’є,

А око зна його всі примхи хворі

І до смаку йому напій дає; –

ооооХай і отруєний – це менший гріх,

ооооБо око пробує раніше всіх.




115
Збрехали ті рядки, де запевняв,

Що я любить не можу вже сильніше;

Як змусити – тоді цього не знав –

Й це полум’я палать ще яскравіше.

Та як безжальний час міняє все,

Найбажаніше зводить до відрази;

Красу марнує, тлін життю несе,

Ламає клятви, відміня укази.

То ж, тиранії часу боячись,

Тоді: “Люблю найбільш”– не міг зізнатись,

До сумнівів постійних вдаючись:

В цю мить – ще вірить, в інші – вже вагатись.

Любов – дитя; а здатному рости

Дай меж своїх в зростанні досягти.





116
Перешкоджати двох сердець єднанню

Не стану я. Не визнає замін

Любов, не підкоряється бажанню.

Їй не страшні ні відстані, ні тлін.

О ні! Вона, мов сонцесяйна мітка,

Яку не згасять бурі і туман,

Немов зоря, мов Аріадни нитка,

Всім, хто в житті бреде серед оман.

Любов не ходить в дурниках у Часу,

Що все стинає, рівня вона з ним:

Хоч щедро тратить дні свого запасу –

Воскреснуть здатна й спомином одним.

Якщо ж це лжа, що в слові залишив, –

То не кохав ще й не писав віршів.

URL
2017-02-21 в 01:31 

LaAIRIN
Узнать что либо у женщины невозможно в любом возрасте. Девичья память, плавно переходит в женские секреты, а затем в старческий склероз)))))XD)))))
117
Так, звинувачуй, що скупився знов

Свій борг тобі оплачувать щорічно,

Що забував тебе, мою любов,

З ким серцем вже пов’язаний навічно;

Що часто те із іншими ділив,

Що найдорожче й лиш тобі належне,

Й, вітрам довірившись, від тебе плив

Туди, де море пінилось безмежне.

Мою вину і впертість зрозумій,

Від зерен повних відділи полову,

Покірно стріну грізний погляд твій;

Ненавистю не спопеляй лиш знову.

Любові запорука – й ця вина,

Бо свідчить всім, яка міцна вона.




118
Подібно тому, як гіркі приправи

Вживаємо, щоб апетит збудить,

Як п’єм завчасно порошки і трави,

Щоб від недуги тіло захистить;

Як, навіть повний ніжністю твоєю,

Додать до неї прагнув гіркоти;

З переситу бажав труїтись нею,

Щоб в розквіті бажань і сил злягти; –

Лукавство так любов рядить в недугу:

Ще вчора – повен сил, і враз охляв –

Я й сам, відчувши в серці щем і тугу,

Собі на шкоду ліків накупляв.

Вже лиш отрута – потім зрозумів –

Всі ліки, як любов’ю захворів.




119
Який узвар із сліз гірких Сирени

Пив, мов смолу пекельну – як забуть!

Надія й страх сплелись, вселившись в мене:

Все ще втрачав, хоч мав би вже здобуть.

І що за гріх гніздився в моїм серці,

Коли – здалось – блаженства вже сягнув?

Як вистояв у цім з безумством герці,

Де і на мить очей я не зімкнув?

І в злі є сенс, бо гарне ще милішим

Стає, здолавши круговерті зла;

Спалахує вогнем ще яскравішим

Любов колишня, спалена дотла.

І в горі втіху я собі здобув:

З ним я багатший, ніж до нього був.




120
Твоя жорстокість та корисна нині

Мені, бо, сам ту звідавши печаль,

Зігнусь я і від власної провини,

Коли ще нерви маю, а не сталь.

Бо якщо ти жорстокістю моєю

Була так вражена, як я – це жах,

Й мені, тирану, втіхою своєю

Чи ж варт вважать, що був і я в сльозах?

О, як ця ніч скорботна нагадала,

Що мучивсь сам в полоні каяття.

Я шлю тобі, як ти на поміч слала

Колись мені, любов і співчуття.

В провинах наших користь є своя:

Моя спокута – ти, а я – твоя.




121
Вже краще грішним буть, ніж ним здаватись,

Страшніш чийсь наговір, ніж докір свій,

Й краса не тішить, якщо милуватись

Очам не власним, а з-під інших вій.

Хіба ж хоч іскру співчуття розбудить

В чужих очах гаряча кров моя?

Як – грішник сам – гріхи мої осудить,

Якщо вважа злим те, що добрим – я?

Ні, я – це я, й що з їхньою межею

Звірять слід рівень мій – не визнаю;

Міг щирим буть, вони ж – кривить душею;

В їх судженнях себе не впізнаю.

Крім зла загального, твердять вони,

Зло в кожнім з нас, тож винен без вини.




122

Дарунок твій, таблиці, в серці в мене,

Заповнювала пам’ять їх рядки;

Немов у вічність послане знамено,

Пройдуть крізь тлін, переживуть віки.

Принаймні, поки серце й пам’ять будуть

Таїть в собі хоч іскорку життя,–

Цей запис і тебе в нім не забудуть,

Аж поки всі не канем в забуття.

Хай знайдеш в них місця, події, дати,

Та з цих таблиць не видобудеш ти,

Що може серце любляче згадати,

Що здатна пам’ять чуйна зберегти.

Щось нотувать, щоб знов тебе згадати –

На забуття себе лиш прирікати.




123
О, часе, не хвались, що ти мене

Змінив, що в пірамідах – велич дня.

Мені це не нове, як все земне,–

Вдягнув ти лиш старе в нове вбрання.

Життя – як мить, тому красою ми

Звем і старе, щось ледь змінивши в нім,

І впевнені, що творим те самі,

В чім прадіда рука ще зрима всім.

До тебе і до хронік – що мені!

Давно не вірю в те, що є й було;

Ні свідкам, ні істориків брехні,

Бо в поспіху добро змішали й зло.

Залишусь вірним істині й красі

Наперекір тобі й твоїй косі.




124
О, будь моя любов дитям нагоди,

Байстрям би долі мала йти у світ,

З веління часу чи з його незгоди,

Бур’ян між бур’янів, чи з квіту квіт?

О ні! Був злет її не випадковим,

Не терпить розкіш наглу, не схиля

Себе по-рабськи ідолам черговим,

Нашестя мод спостеріга здаля.

Її не залякають вже погрози

Тих, що на мить лишень орендарі.

Вона все стерпить – спеку і морози;

Не тоне в зливі, не горить в жарі.

Що, блазню часу, в нього заслужив?

Та благо й смерть, якщо для зла ти жив.




125
Чи ж варто і мені твій балдахін

Тримати щоб засвідчити цим шану,

Й коронувать на вічність те, що тлін

Розвіє й так, мов куряву піщану.

Чи ж я не бачив тих, хто все втрачав,

Платоспроможність переоцінивши,

На вишуканість дорогих приправ

Просту й дешеву їжу замінивши?

Ні, дай мені у серці твоїм жить,

Прийми ж дари ці, щирі, хоч і бідні;

Давати дар – взаємний заслужить:

Тобі – я, ти – мені, і вже ми рідні.

Геть, злий облеснику! Чим наговір

Твій більший, тим до тебе менш довір.




126
О, хлопчику мій, мов серпом, щоднини

Клепсидрою стинаєш ти години.

Як збиток йде у ріст, ти демонструєш,

І як любов зів’яла знов нуртує.

Природа ж, що руйнує все підряд,

Твій рух вперед вважа за рух назад,

Й для забаганки лиш тебе трима,

Щоб знищить те, чим тішилась сама.

Бійсь, о пестунчику, цієї гри:

Вона щадить тебе лиш до пори,

Коли ж терпіння кінчиться запас,

Й тобі за все платити прийде час.




127
Колись не дуже чорне цінувалось

І не вважалось символом краси;

Тепер воно з прекрасним урівнялось,

Й не врода вже без чорної коси.

Підробка і підміна скрізь огульна,

Мистецтво й нице видасть за взірець;

Зневажена всіма і безпритульна,

Краса вже не підкорює сердець.

І ось тому, як ніч, в подруги брови,

Волосся ж – мов вороняче крило,

Бо колір цей – жалоби і любові

За всім прекрасним, що колись було.

Й така ти гарна в нім, що кажуть всі:

Не личить бути іншою красі.




128
О, музико моя, коли ти граєш

На клавесині, як мій тішать слух

Акордів звуки; клавіш, що торкаєш

Так ніжно, як мене бентежить рух.

Я заздрю їм, бо кожного голубить

Твоя рука, лиш їм – тепло долонь;

Збирать врожай цей мали б мої губи,

Взамін же – тільки ревнощів вогонь.

О, як хотів би з ними помінятись,

Щоб по мені пройшлась ти, не по них;

Яке зухвальство – спомином остатись

Для мертвих клавіш, а не губ живих!

Блаженство це не вибриніть струні:
Залиш їй пальці, губи ж – дай мені!




129
Надмірна пристрасть, сорому утрата –

Ось хтивість в дії. В запалі вона

Сліпа, безжальна, груба, біснувата,

Нестримна, віроломна, навісна.

Втамована – навіює відразу,

У домаганнях – зграї гончих варт,

Мов проковтнув приманку, і одразу –

Весь божевілля, збурення, азарт.

Шал – в володінні, в спомині ж – розпука,

Вся крайнощі: до й після, злет і спад;

За мить блаженства – вічні біль і мука,

Вогонь спочатку, далі ж – дим і чад.

Це звісно всім – не зна лиш той, хто йде:

Що стежка райська в пекло заведе.

URL
2017-02-21 в 01:40 

LaAIRIN
Узнать что либо у женщины невозможно в любом возрасте. Девичья память, плавно переходит в женские секреты, а затем в старческий склероз)))))XD)))))
130
Ніщо супроти сонця її очі,

З коралом не зрівняєш губ жагу,

Не білосніжна шкіра перс дівочих,

Волосся ж – дріт, що сплівсь в косу тугу;

Я бачив роз пелюстки незрівнянні,

Та на її щоках не знайдеш їх,

Й нема нічого в запаху й диханні

Від аромату квітів лугових;

Приємний в неї голос, але нині

Звучить для мене музика миліш;

Не бачив ще, яка хода в богині,

Кохана ж по землі ступає лиш.

ооооІ все ж вона собою тих затьмить,

ооооЩо ідеалом нам здались на мить.




131
Свавільна ти, немов красуні ті,

Що сяють нам в жорстокості й гордині,

Бо знаєш: всім пожертвую в житті

Тобі, як найкоштовнішій перлині.

Нехай говорять, що твоє лице

Смагляве, що не варта мук любовних –

Оспорювати не наважусь це,

Хоч доказів є вдосталь безумовних.

Щоб певним бути, з іншими не раз

Тебе порівнював: котра миліша?

Вже сумніву позбувся: й без прикрас –

Клянусь! – з поміж усіх ти найгарніша.

ооооНе шкіри темний колір твій, повір,

ооооА вчинки чорні плодять наговір.




132
Люблю я очі, що прощення просять

За муки, що ти серцем завдала,

Й цей колір чорний, мов жалобу, носять

За тим усім, що дать мені могла.

Не оживляє сірі щоки сходу

Так промінь сонця на досвітнім тлі,

Зоря не осяває з небозводу

Так захід згаслий в вечоровій млі,

Як смуток цих очей твоє обличчя.

О, якби й серце ти вдягнуть могла

В цей траур, я забув би і про відчай,

Й про тугу, що, мов камінь, налягла.

ооооЯ б присягнувсь, що врода чорна теж,

ооооЙ потворне все, що випада з цих меж.




133

Я проклинаю серце, що завдало

Сердечних ран і другу, і мені –

Мене одного мучить тобі мало,

Вже й друг найліпший теж у цім вогні.

О, ти безжальна; ненаситне око

Твоє взялось потроїть муки ті:

Його, себе й тебе позбувсь жорстоко;

Я тричі втрьох розп’ятий на хресті.

Моє вже серце хай в твоїй в’язниці,

Але хоч серце друга пожалій;

Дай на поруки, визволь із темниці,

Хоч бути вартовим при нім звелій.

ооооВ твоїй в’язниці я, тож віддаю

ооооЙ те найдорожче, що в собі таю.




134
Отож він твій – і в цім вина моя;

Я у твого свавілля теж в закладі,

Щоб визволить того, хто другим я

Моїм вже став, та не в моїй це владі.

Не хочеш ти, та прагне й сам в твоїм

Полоні і надалі залишатись,

Бо поручився підписом своїм

За мене він, щоб боржником вважатись.

Лихварко зла, яке ненаситиме

У тебе серце: взять за борг красу!

Тепер і він той хрест важкий нестиме

З вини моєї, що і я несу.

ооооКрім мене, і його ти маєш теж:

ооооВін борг сплатив, а я не вільний все ж.




135
Між всіх бажань твоїх хай буде й Віль,

Бо іменем своїм ‘бажання’ значу;

Молю тебе: щоб зменшити мій біль,

До всіх бажань візьми й мене в додачу.

Невже притулку так і не знайти

В твоїй всесильній для моєї волі?

У свій Едем невільницю впусти,

Де затишок знаходять навіть кволі.

Як океан у повноводдя хвиль

Дощі приймає, в спеку марить ними,

В твої бажання хай ввіллється й Віль,

Нехай вони зіллються із моїми.

ооооО, змилуйсь! Не жени мене звідтіль!

ооооБажання всі з’єднай в одному: Віль!



Сонети 135 і 136 побудовані на грі слів. Скорочене ім’я поета від “William” – “Will”, а слово “will” в перекладі з англійської означає “воля, бажання”




136
Коли душа твоя мою минає,

Ти поясни душі сліпій: я – Віль,

А волі все дозволено, хай знає,

Хоч не любов ще це, лиш тихий біль.

Хай Віль поповнить пристрастей скарбницю;

О, хоч скраєчку приголуб в собі:

Ніхто й не запримітить одиницю

У неозорій воль твоїх юрбі.

І в цій юрбі для інших хай незримим

Останусь я, та хочу буть одним

Для тебе лиш, тобою лиш любимим

Сьогодні – й вічно залишатись ним.

ооооВсі волі злить в одну – візьми за ціль,

ооооТоді й мене полюбиш, бо я – Віль.



137
Сліпа любове, що зробила ти

Моїм очам: вже й зримого не бачать;

Краси не відрізнять від красоти,

Що краще й гірше – навпаки тлумачать.

Якщо вже зір все здатен спотворить:

Що в бухті став на якір, не в калюжі –

Чого ж мене так прагнеш підкорить

Й від серця вимагаєш теж ілюзій.

Як серцю стать галявина могла

За Всесвіту неміряні простори?

Як сяйвом для очей здалась імла

І за взірець краси – лице потвори?

ооооОчам і серцю віри більш нема:

ооооЇх пристрасть спотворила, мов чума.




138
Коли клянешся пристрасно і з блиском,

Вдаю, що вірю, бачачи брехню,

Стать мріючи в очах твоїх хлопчиськом,

Що за врожай приймає і стерню.

І, тішачись, що юним їй здаюся,

Хоч молодість змарнована давно,

Я лестощам повірить не боюся,

В цій грі лукавств я з нею заодно.

Для чого ж їй в неправді признаватись,

Й мені навіщо визнавать свій вік,

Якщо в любові головне – здаватись,

Й закохані рокам втрачають лік.

ооооБрехні й лукавства поміж нас туман,

ооооТа нам обом солодкий цей обман.




139
О, полюбить не змушуй мене, мила,

Твою несправедливість і обман,

Вже хай воює проти сили сила,

А лестю не нанось сердечних ран.

Скажи, що вже не любиш, та від мене

При зустрічі свій погляд не ховай;

Одним цим здатна вибить із стремена,

То хоч лукавством мук не завдавай.

У серці щем терпіть немає мочі,

Мій лютий ворог – ніжний погляд твій.

Мене жаліючи, відводиш очі,

Хоч раниш інших стрілами з-під вій.

ооооО, не жалій! Хай око не мигне:

ооооВбий поглядом, від мук звільни мене.




140
Така ж будь мудра, як була жорстока,

Зневагою мене більш не карай,

Бо відчаю ріка моя глибока,

Відлившись в слово, вихлюпне за край.

І хоч не любиш, та введи в оману,

Ран не ятри своїм безжальним “ні”;

Від лікаря не правди, а обману

Так хворий жде, що доживає дні.

Презирством не доводь до божевілля,

В шаленстві ж свій язик вже не спиню;

А світ, де торжествують зло й свавілля,

Підхопить радо будь-яку брехню.

ооооТи ж перед натовпом себе не гудь:

ооооВ душі – лукав, а з виду – щира будь.




141
Признаюся: мій зір тебе не любить,

Він тисячі в тобі вбачає вад;

А серце, воно всю тебе голубить,

Не дослухаючись очей порад.

Ні доторк рук, ні гнучкість твого стану

Не тішать око, голос твій для вух

Не милозвучний, не введуть в оману,

Хоч злий в апофеоз зір, дотик, слух.

Не здатні серце навісне одне

Ні розум мій, ні п’ять його чуттів

Від чар звільнити, визволить мене

З твого полону, як би не хотів.

ооооОдну відраду маю все ж звідціль:

ооооЩо ти – мій гріх і плата за мій біль.




142
Любов – мій гріх. Ти справедливо ним

Обурена, хоч грішна теж в любові.

Та порівняй свої гріхи з моїм,

І знайдеш ти в моїм заслуги нові.

Якщо й грішив, то все ж не ці вуста

Кидати мають докір і поради –

Зневажена давно їх чистота

Словами лестощів, лукавства, зради.

Хай я люблю тебе, ще когось – ти,

За ним лиш сохнеш, я ж тебе лелію;

Дай в серці сходам жалості зійти,

То пожаліє й він, як я жалію; –

ооооБо співчуття не маючи в собі,

ооооВід когось ждать не варт його й тобі.




143
Ось глянь, як хоче курицю впіймати,

Що ненароком в шкоду забрела,

Дитя зсадивши з рук, дбайлива мати,

Й жене її, забувши всі діла.

Плачем дитя її увагу хоче

До себе від втікачки навернуть;

Та ж вислизає з рук, крильми тріпоче –

А на дитину ніколи й зирнуть.

Так мчиш від мене й ти за чимсь летючим,

Я ж – мов дитя, якому світ не люб;

Якщо впіймаєш, то мене не муч їм:

Вернись – молю; мов ненька, приголуб.

ооооБлагатиму, щоб знов твоїм став Віль;

ооооСкоріш вертайсь, вгамуй мій плач і біль.




144
Любові дві для втіхи і відчаю,

Два ангели живуть в душі моїй:

Юнак білявий – світло в нім вбачаю,

Чорнява жінка – темний ангел мій.

Мій демон прагне скинуть мене в пекло

І розлучить із ангелом моїм,

Із світлом тьма змагається запекло,

Щоб перевтіливсь в біса херувим.

Від святості його чи щось осталось,

Не знаю, та вони вже заодно;

Здружились так обоє, що, здавалось,

Вже кожний в пеклі іншого давно.

ооооІ знать тоді лиш буду: так чи ні,

ооооЯк демон ангела верне мені.




145
“Ненавиджу”– зірвалось слово

Із губ тих, за якими чах

Дні й ночі, та спинив раптово

Її відчай в моїх очах.

І, щоб не ранити сильніше,

Вона притримала язик,

Що похвалу шептав раніше,

Чи докір, вже до чого звик.

“Ненавиджу”– й кінець змінила,

Мов день зайнявсь, що ніч зборов;

Так вдосвіта нечиста сила

Тіка до пекла стрімголов.

оооо“Ненавиджу”– та щоб не згас

ооооЗнов день цей, додала: “не вас”.

URL
2017-02-21 в 01:44 

LaAIRIN
Узнать что либо у женщины невозможно в любом возрасте. Девичья память, плавно переходит в женские секреты, а затем в старческий склероз)))))XD)))))
146
Душе, ти в плоті мешкаєш гріховній.

Бунтуючи і прагнучи до змін,

Чого ж у злиднях і нужді духовній

Ти тратишся на пишний розпис стін?

Чи ж варто весь спускати заощадок

Й, хоч наймане, житло оздобить все ж,

Що скоро й так черві відійде в спадок;

Тлін знищить все, і тіло твоє теж.

Живи ж, душе! Щоб сумніви не жерли,

Взамін утрат нові скарби здобудь;

І з сміття теж вчись добувати перли;

В собі багата, а не зовні, будь.

Здолай і смерть, що прибирає всіх;

Ти ж вічно жити будеш для утіх!




147
Любов – гарячка, й вимага вона

Того, що лиш поглиблює недугу,

Отрути знов тієї, що одна,

Та лиш на мить, тамує біль і тугу.

Хоч лікар – розум – лікував любов

Мою, та марні всі його старання.

Мене залишив він, й бунтує кров,

Заснуть навік – надія вже остання.

Раніше в ліки вірив, зараз – ні,

Душа ні в чому спокою не має,

Слова й думки змішалися в мені,

Я божевільний, розум мій дрімає; –

Бо ту вважав за найсвітлішу річ,

Що зла, мов пекло, чорна, наче ніч.




148
О, як любов мій викривила зір,

Він і уявне дійсністю вважає,

Чи розум згас й очам наперекір

Сприймати все по-іншому бажає.

Якщо я вірить зору ладен знов –

Чом не підтримає мене в цім жодний?

А якщо ні – тоді, мабуть, любов

Його спотворює: я з цим вже згодний.

О, так! Любовним поглядам не вір,

Очам в коханні заважають сльози.

Що ж дивного, що обманувсь мій зір?–

І сонце сліпне, як бушують грози.

Любов лукава: сльози шле, не сміх,

Щоб не розгледів твій за ними гріх.




149
Що не люблю, картаєш. О, жорстока!

Ти пригадай, в незгодах як тебе

Оберігав, немов зіницю ока,

Мій деспоте, як не жалів себе.

Чи з ворогом твоїм я був у змові?

Любив когось, що зневажала ти?

Чи не шукав собі докори нові,

Щоб до заслуг і гнів твій віднести?

Якої б тут гордині встояв спротив,

Щоб зневажать тебе за розпач свій,

Якщо й твій гріх миліший за чесноти,

Й наказ для мене – кожен погляд твій?

Ненавидь! Злись! Мені вже все одно:

Ти любиш зрячих, я ж осліп давно.




150
О, звідки ти черпаєш стільки сили

В сердець змаганні вигравать борню,

Щоб зору любе я вважав немилим

І присягавсь, що світло шкодить дню?

Ну, звідки така вправність в серцезнавстві?–

Як їй не личить безсердечність справ.

Таке могуття у твоїм лукавстві,

Що все в тобі, й найгірше, покохав.

Хто вчив тебе любов’ю надолужить,

Що вчинками ти б нанівець звела?

Як те люблю, що інший хтось паплюжить –

Хай з уст твоїх хоч не зліта хула.

Якщо любов так збуджує твій гріх –

Люби й мене, не позбавляй утіх.




151
Любов ще юна, щоб сумління муки

Їй відати, хоч то – її плоди.

Мені грішить ти не давай спонуки,

Бо і своїх вад явиш цим сліди.

Тобою зраджений, на відкуп плоті

Все віддаю, що у душі бринить;

Й не золоту – дешевій позолоті

Вона радіє, й шал цей не спинить.

Твоє ім’я вже сповнює жагою;

Царице, я б вже тим гордитись міг,

Що дозволяла буть своїм слугою,

Стать поруч себе, впасти біля ніг.

Знімає навіть докори сумління

Любов, що знає злети і падіння.




152
Я клявсь любить тебе й не стримав слова,

Ти ж два зламала в присягань борні:

Подружня вірність зраджена і нова

Любов, в якій ти так клялась мені.

Що в двох винить, коли прийшлось самому

Клятвопорушником буть двадцять раз?

Тобою клявсь, й твоя вина у тому,

Що все звелось лиш до порожніх фраз;

Бо я боживсь: нема душі і тіла

Понад твої, в чеснотах присягавсь,

Ставав сліпцем, щоб ти одна світила,

Очам велів, щоб зір мій помилявсь.

Я клявсь, що ти невинна і свята:

О, як брехнею оскверняв уста!




153
Амур лиш задрімав, як ухопила

Проворна німфа факел з його рук

І у воді холодній загасила

Вогонь, що завдавав сердечних мук.

Від полум’я любовного взяла

Вода таку цілющу й дивну силу,

Що багатьох на ноги підвела,

Хто вже прощавсь, збираючись в могилу.

Він і мене тим факелом торкнувсь,

Від подруги очей знов запаливши;

І в серці враз любовний щем проснувсь.

Купавсь там теж, хоч туги й не згасивши.

Вода і жодна із земних речей

Не зцілять – лиш вогонь її очей.




154
Божок кохання якось задрімав,

Поклавши поруч смолоскип любовний.

Гурт німф веселий мимо пробігав,

Їх не торкавсь ще пломінь цей гріховний.

Одна з них, найцнотливіша, вогонь,

Що смертним стільки мук завдав сердечних,

Вхопила й кинула в струмок його,

Щоб цим спокус уникнуть небезпечних.

З тих пір вода, що смолоскип згасила,

Завжди гаряча, навіть хай зима:

Від всіх недуг її цілюща сила;

І я там лікувавсь, та все дарма.

Любов нагріла воду, мов вулкан, –

Саму ж не остудив би й океан.



УКРАЇНСЬКИЙ ШЕКСПІРІВСЬКИЙ ПОРТАЛ


shakespeare.zp.ua/

URL
   

I will be back...

главная