В.Шекспір СОНЕТИ (українською)

[LaAIRIN]

Сонети
Переклав Віктор Марач

1

Від ніжних роз ми приросту чекаєм,

Щоб їх краса, не в’янучи, цвіла,

Старі всихають – знов нові плекаєм,

Щоб в молодих вже ніжність їх жила.

А ти, закоханий у свою вроду,

Марнуєш все найкраще у тобі.

Перетворивши річку повноводу

В рівчак вузенький – ворог сам собі.

Ти – нетривала часу лиш оздоба,

Лишень провісник весняних надій,

Приречена вже в зародку ця спроба –

Розтрат зазнав і в скнарості своїй.


Світ пожалій – не прирікай на тлін

Надбання всі майбутніх поколінь.





2
Як сорок зим твої посріблять скроні

Й глибокі зморшки ляжуть на чоло,

Й ти в тім дранті сидітимеш на троні,

Що королівським одягом було; –

Коли спитають: де краса поділась,

Відрада вся твоїх колишніх днів?–

Що скажеш? Що в очах твоїх втопилась?

Але цим збудиш сором лиш і гнів.

Достойніш буде відповідь звучати,

Як скажеш: “Гляньте, ось – моє дитя!”–

Це переважить всі твої розтрати,

В нім – виправдання й сенс твого життя.

Й твоя з роками охолола кров

Гарячою у ньому стане знов.



3
Глянь в дзеркало й скажи собі у ньому:

Чи не пора і нам продовжить рід?

Майбутня матір й світ осудять в цьому

Тебе, як не залишиш в дітях слід.

Зерном твоїм яка б не захотіла

Засіять свого лона цілину?

І хто б згодивсь, щоб все взяла могила,

Не залишивши згадку хоч одну.

Для матері ти – дзеркало: в нім квітні

Стрічає знов – в тобі вони збулись;

Так в вікна твоїх зморщок непривітні

Квітуча юність зазирне колись.

Як житимеш, замкнувшись у собі,

\ То вмреш і сам, і пам’ять по тобі.




4
О, марнотрате любий, нащо ти

Краси своєї тратиш скарб безцінний?

Не в дар дає природа з доброти,

А позичає, й то лиш тим, хто бідний.

О, скнаро милий, ну навіщо те

Привласнюєш, що мав би передати?

Чому твоє багатство не росте,

Як мало б буть, коли про нього дбати?

Торгуючи з собою лиш самим,

Чи ж варт якісь очікувать прибутки?

То ж в час прощальний відзвітуєш чим,

Коли спитають про твої здобутки?

Краса – якщо не втілена в життя –

З тобою вмре і кане в забуття.




5
Той самий час, що тішить нам серця

Взірцем краси, приємної для зору,–

В тирана перетворює творця,

Над гарним щоб потворне брало гору.

Це він, неспинний, літо віддає

Зимі суворій, цим замкнувши коло;

Сік застигає, листя не стає,

Мов саван, сніг вкриває все навколо.

Якби не квітка ця, яку зима

Замкнула бранцем у скляній в’язниці,–

Подумать міг би, що краси нема,

І літа не було, а тільки сниться.

Нехай під снігом квіти і трава:

Пропав лиш блиск, душа ж краси – жива.




6
Не дай зимі збороти літа шал

В душі своїй, допоки не здолала

Її нудьга; наповнюй свій фіал

Весни красою, поки не зів’яла.

Не обзивають лихварем того,

Хто з зиском повертає нам заставу.

Щасливий, хто повторення свого

Діждавсь; ще ліпше – з десятьма мать справу.

Ти будеш щасливішим в десять раз,

Десятикратно в дітях повторившись,

Не владна й смерть тоді – не вмреш зараз,

Живим в своїх нащадках залишившись.

Не будь же впертим і не бійся змін,

Щоб не лишив у спадок тільки тлін.




7
Поглянь на схід, коли уже світає,

Як ранок осяйний встає і всі

Йому радіють, всяк його вітає,

Всі моляться святій його красі.

Як сонце в полудень дійде зеніту –

Сяга так юність зрілої пори –

Ще теж всі шлють йому слова привіту

За золотисте сяєво згори.

Коли ж, як вечір вже, воно сідає,

Втомившись, наче старець, від життя –

Вже поглядом ніхто не проводжає

Його, і слів не чутно співчуття.

Якщо без сина полудень минеш,

То в світі цім, як мить, лишень майнеш.




8
Чом музики ти прагнеш лиш сумної,

Хоч радість бачить радісне у всім,

Чом лиш печаль бринить тобі струною,

І навіть втіху ти знаходиш в цім?

Чи не тому, що ці чарівні звуки

В акорді дружнім докором звучать

Твоїй самотності, й сердечні муки

Як лікувати, вони ніжно вчать.

Завваж: акорд не встиг ще відзвучати,

Як інші уже линуть вслід за ним,

Неначе батько, син, щаслива мати

Співають пісню голосом одним.

Вливсь в дружний хор спів кожної струни:

Один ні в чім не матимеш ціни.




9
Чи не із страху за вдовині сльози

На холосте життя прирік себе,

Та якби вмер раптово,– що не в змозі

Ми передбачить – світ увесь тебе

Оплакав би – твоя вдова бездітна,–

Що по собі нащадка не лишив.

Вдова ж реальна не така невтішна:

В очах дітей для неї муж ожив.

Не пропада, лиш іншим дістається

Багатство, що спускає марнотрат,–

А молодість одквітне й не вернеться,

Нічим не надолужиш її втрат.

Не зможе той і інших полюбить,

Хто так своє покликання ганьбить.




10
Скажи по правді, чи когось ти любиш,

Хоч є немало люблячих тебе,

Та так бездумно молодість ти губиш,

Що ясно всім: не любиш ти й себе.

Ненавидиш себе й свої розтрати,

Та цим свою лиш множиш самоту.

Ти прагнеш той притулок зруйнувати,

Що лагодити мав би за мету.

Одумайся – й образи я забуду,

Не докори – лелій в душі любов,

Будь, яким є, відкинь з очей полуду

І стань до себе милосердним знов.

Ще в комусь повтори себе, молю:

Подвой красу, яку я так люблю.




11
Йдучи на спад, в потомстві ти зростаєш,

В своїх нащадках, що життя їм дав,

В красі їх юній знову розквітаєш,

Колишній дар твоїм здобутком став.

І мудрість, і краса, і поступ в цьому,

Без них – безумство, старість, смерть і тлін;

Не міг би світ здолать відчай і втому

Й за шість десятиліть вже б згинув він.

Хай ті, кого природа обділила,

Безликі й злі, безслідно пропадуть,

Ті ж, кому щедро все вона вділила,

Сторицею колись їй віддадуть.

Ти, мов печать, зразком їй мав служити,

Щоб і по смерті у відбитках жити.




12
Коли дивлюсь, як час годинник лічить,

Як світлий день в ніч чорну порина,

Й фіалка в’яне, що весні так личить,

Як скроні посріблила сивина;

Коли я бачу знов гаї безлисті,

Де в спеку тінь знаходили стада,

Й кива з возів у павутин намисті

Снопів остистих сива борода; –

Тоді я згадую про твою вроду,

Що і її загибель скоро жде.

А втім, краса дасть радо на це згоду,

Як бачить, що нова на зміну йде.

Час нищить помахом коси одним:

Залиш нащадків, щоб змагаться з ним.




13
О, будь собою! Ним ти можеш буть

Не довше, ніж живеш на цьому світі.

До смерті ж готуватись не забудь:

В кімсь повторись – нехай це будуть діти.

Тоді твоя не кінчиться краса,

По смерті не лишивши навіть згадку –

Вона в майбутнє перейде уся,

Твій образ повторивши у нащадку.

Хіба ж не милий нам батьківський дім,

Його ми від негод оберігаєм,

Від буревіїв і суворих зим,

В нім смерті подиху не відчуваєм.

Не будь лиш марнотратом, любий мій:

Ти батька мав – то й син хай має твій.




14
Хоч астрономію я поважаю,

Та зорі не повідають мені,

Чи недороду бути, чи врожаю,

Чумі, потопу, голоду, війні;

Погоду я й на день не передбачу,

Що буде завтра: вітер, дощ, роса;

Й сказать не зможу: успіх чи невдачу

Правителям віщують небеса.

В твоїх очах лиш вловлюю зізнання,

Й підтверджують зірки пророцтва їх,

Що вічне правди і краси єднання,

Як у нащадках втілишся своїх.

А якщо ні, то щезне за тобою

Краса – і правду забере з собою.




15
Коли я бачу, як краса згоря,

Як мить лиш відділя ріст від згасання,

Й що світ – лиш сцена, лиш вистава й гра,

Щоб в ній збувались зорей віщування;

Коли дивлюсь, як нас ті ж небеса

Ростять і нищать, мов стебло рослини:

Леліють юних, як згаса краса –

Байдужі, й забувають в домовині; –

Я ладен юнь твою боготворить,

Схвильований несталістю такою,

Де час і тлін взялись перетворить

Твій юний день в ніч вічного покою.

Й мов пагону, тобі – вже так люблю –

Змарноване все знов я прищеплю.




16
Але чому із часом у двобої

До перемоги ти не прагнеш більш,

Й для захисту вже не шукаєш зброї

Надійнішої за мій скромний вірш?

Тепер, як ти досяг свого зеніту,

Сади ж дівочі заглушив бур’ян,

Вони твого живого прагнуть цвіту,

А не під пензлем зрощених рум’ян.

Саме життя акценти всі розставить.

Ні грифель часу, ні перо моє

Не збереже й належно не представить

В очах потомків надбання твоє.

Лиш втілившись у дітях за життя,

Продовжиш цим земне своє буття.




17
Ну хто колись повірить у мій вірш,

Хай ти у нім коштовніший перлини;

Та – свідок бог – могили він не згірш:

Все взявши, не покаже й половини.

Якби вмістити навіть зміг в сонет

Красу очей твоїх в рядку одному,

Потомок скаже: “Бреше цей поет,

Божественне даруючи земному,”–

Й на кпини візьме зжовклий папірець,

Немов дідка, що здатен прибрехати;

Мовляв, поет собі брав за взірець

З античних од спотворені цитати.

Живи ж тоді твій син – і в спорі тім

Явивсь би двічі ти: в віршах і в нім.




18
Чи ж порівнять тебе із літнім днем?

Миліший ти й чарівніший за нього.

Буває, в травні холодом війне,

Та й літо наше – кілька тижнів всього:

То спекою сяйне з усіх сторін,

То лиш прогляне з хмар небесне око,

Природа в круговерті примх і змін

То нас леліє, то гнітить глибоко.

Але твоя не кінчиться краса,

І літо твоє вічне не зів’яне,

Безсила смерть тут і її коса,

Бо охоронцем твоїм вірш мій стане.

Ти будеш в ньому жити до тих пір,

Допоки дишуть груди й бачить зір.




19
О, ненаситний часе, лева кігті

Затуплюй, все живе винищуй, рви

Із пащі тигра ікла, якщо б міг ти,

То й фенікса спали в його крові;

У круговерті вічній пори року

Тасуй, як хочеш, в радості й журбі;

Пошли нам кару, навіть хай жорстоку –

Забороняю лиш одне тобі:

О, не карбуй чоло його в знемозі,

В глибоких зморшках усміх не гаси –

У юності й краси апофеозі

Хай він залишиться взірцем краси.

Та якщо навіть вчиниш ти найгірш –

Він вічно юним увійде в мій вірш.




20
Ти у природи взяв обличчя жінки,

Панянко-пане пристрастей моїх,

Жіночу серця ніжність, та не вчинки

Примхливі – корінь вад її усіх.

Такий же погляд, тільки без лукавства,

Що в позолоті бачить все навкруг,

Весь – гра відтінків, але без недбальства,

Чаруєш друзів, зваблюєш подруг.

Тебе природа жінкою б створила,

Та, спалахнувши пристрастю сама,

Вона мене з тобою розлучила,

Те давши, в чім потреб мені нема.

ооооДля втіх жіноцтва створений – будь ним:

ооооМені любов віддай, все інше – їм.




21
Ні, тих поетів не візьму подобу,

В чиїх віршах фальшивий блиск краси,

Які і в небі бачать лиш оздобу,

Й лиш ангельські скрізь чують голоси;

Що з місяцем і сонцем все рівняють,

З землею і з перлинами морів,

З квітневим цвітом першим, всім, що знають

У цім найкращому з усіх світів.

Дозволь мені, правдивому в любові,

Й у вірші обійтися без прикрас –

Він весь земний, не в осяйному слові,

Як той, що з неба споглядає нас.

ооооТа й що любові похвали мої –

ооооЯ ж продавати не берусь її.




22
Не вірю дзеркалу, що постарів,

До того часу, поки юний ти;

Та ляже зморшка і тобі між брів,

Як визнаю: й мені більш не цвісти.

Бо вся краса квітучих днів твоїх –

Мого лиш серця сяючий убір,

Що в твоїх грудях, як твоє – в моїх;

Й не старший я за тебе вже з тих пір.

То ж, любий мій, і ти про себе дбай,

Як я про тебе, в кім моє життя;

Про серце в грудях теж не забувай,

Як ніжна мати про своє дитя; –

ооооБо б’ються спільно юне і старе –

ооооЙ твоє загине, як моє замре.



23
Як той актор невпевнений на сцені,

Що з остраху з своєї ролі збивсь,

Чи той безумець, що в злобі шаленій

Безвольним і засліпленим зробивсь –

Так я, сором’язливий, забуваю,

Що про любов сказати було б слід;

Від ніжності більш мовчазним буваю,

Не в змозі подолать любові гніт.

То ж хай хоч книга до тебе говорить,

Німий посланець, мовою віршів;

Що рветься з серця, хай вона повторить,

Сказавши більш, аніж лавина слів.

ооооЩо пише – вмій читать – любов німа:

ооооОчима чути вчить вона сама.



24
Мій маляр-зір наніс лице твоє

На найніжніше серця тло мого;

Й за раму стало тіло вже моє,

За перспективу ж – майстра ремесло.

А ти, щоб свій побачить силует,

Крізь маляра вдивляйся в його твір;

В моїх грудей майстерні твій портрет,

Та вікна в ній вже склитиме твій зір.

На послуги очей взаємні глянь:

Мої твій образ творять, а твої

Є вікнами грудей моїх, крізь грань

Їх сонце осяйне скарби мої.

ооооТа їх майстерність з присмаком вини:

ооооПрикрашують, що бачили вони.




25
Хай хваляться, до кого схильні зорі,

Хто славою, хто титулом своїм,

А я, у них не будучи в фаворі,

Отримав дар, який не рівня їм.

Вельможа знатний в славі і гордині –

Та він під сонцем лиш нагідок цвіт,

Й зотліє його слава в домовині,

Як і вони – не лишиться і слід.

І полководець, чий тріумф відбувся,

Як виграв сотні битв; одну ж програв –

Одразу звань і титулів позбувся,

Й забули всі заслуги, що він мав.

ооооЯ ж тішусь, що любимий і люблю:

ооооЛюбов не відберуть, сам не згублю.




26
Володарю мій любий! Бути бранцем

Твоїх заслуг – життя в цім бачу зміст,

Тобі рядок цей шлю своїм посланцем

Засвідчить шану, а не власний хист; –

Таку глибоку, що слова убогі

Навряд чи й виразять її, як слід,

Та все ж надіюсь, що знайдуть дороги

До твого серця, влються в думки хід; –

До тих пір, поки – з долею у змові –

Зоря сяйне і в сутінки мої,

Й нове вбрання дасть і моїй любові,

Щоб ти належно оцінив її.

ооооПро неї лиш тоді скажу тобі,

ооооА поки-що таїтиму в собі.



27
За день втомившись, хочу я заснуть,

Знайти у ліжку бажаний спочинок,

Та знов думки, варт очі лиш зімкнуть,

У мандри звуть, снуються без зупинок.

Вони прямують в далеч від мене

До тебе, мов до місць святих прочани;

Хоч втомлений, та око й не змигне,

Вдивляючись в пітьму, куди помчали;

Й знаходить в ній душі моєї зір

Твою незриму тінь мені сліпому,

Що морок розганя, мов сяйво зір,

Й по-іншому явля красу знайому.

ооооЙ так вічно: день дзвінкий чи ніч німа –

ооооЗ-за тебе мені спокою нема.




28
Як повернуть мені блаженний спокій,

Якщо й спочинок – втома лиш одна?

Й тривоги дня чи ж ніч розвіє, поки

Гнітить щоночі день і ніч – щодня?

Хоч вороги, та, взявшися за руки,

Заповзялись на мене день і ніч:

Один – важкою працею; розпуки

Відчаєм – інша, сон прогнавши пріч.

Я дню лестив: нехай негода злиться –

Розсіє млу твій сонцесяйний зір;

Я обіцяв, що й ніч смагляволиця

Тобою осяйнеться замість зір.

ооооТа день щодня поглиблює мій жаль,

ооооА ніч щоночі збільшує печаль.




29
Зневажений і богом, і людьми,

Один свою оплакую неволю,

Й тривожу небо відчаю слізьми,

Себе жалію, проклинаю долю;

Бажаю бути схожим на того,

Хто сповнений надій, хто друзів має,

І прагну взяти все з надбань його,

Чому в собі радів би, та немає,–

Хоч в цих думках моя розпука вся,

Та все ж душа, коли тебе згадаю,

Мов жайворонок, рветься в небеса

Й співає гімни біля брами раю.

ооооЯ навіть спомин про твою любов

ооооНа королівську не зміняв би кров.




30
Коли на суд блаженно-тихих дум

Я викликаю спомин про минуле

Й, згадавши втрати, відчуваю сум,

Як свіжим болем з пам’яті війнуло; –

Тоді ридаю я невтішно знов

За друзями, яких взяла могила;

І втрачену оплакую любов,

І долі дорікаю, що немила;

Й зітхаю щемом давніх тих зітхань,

Й страждаю тим стражданням ще сильніше;

І нарікаю ехом нарікань,

Й за все плачу, мов не платив раніше.

ооооТа лиш тебе згадаю, друже мій,

ооооЯк забуваю втрати й смуток свій.




31
У грудях в тебе пристрасть тих сердець,

Що я вважав спочилими в могилі,

Й любові найніжнішої взірець

Найкращих друзів, їх обличчя милі.

О, та любов! З-за неї скільки їх

З очей моїх пролито сліз пекучих?

Ті ж чую голоси в словах твоїх;

Їх мов і не було – втрат неминучих.

В тобі останній захисток знайшло

Все, що любив, за чим тужив по тому,

І зараз все те, що колись було

У багатьох – тепер в тобі одному.

ооооЇх всіх явля в тобі любов моя –

ооооІ вам усім належу вже і я.



32
О, якщо ти той день переживеш,

Як скнара-смерть прийде по моє тіло,

То, може, скромні ці рядки знайдеш,

Рукою друга черкнуті невміло.

Сучасне порівнявши із старим,

Й віддавши виграш нинішнім поетам,

Залиш їх з-за любові, не з-за рим,

Вже перевершених натхнення злетом.

О, пошануй хоч подумки мене:

“Якби з епохою зростала й муза друга –

Його віршів проміння осяйне

Живила б серця ніжного напруга.

ооооЙ хоч він помер і зріс поетів хист,

ооооТа в них ціню я форму, в ньому ж – зміст.”




33
Я бачив часто, як звитяжний ранок

Гірські вершини поглядом пестив,

З долин зелених проганяв останок

Пітьми, й потоку води золотив;

Й одразу ж, низьким хмарам волю давши

Тинятись скрізь, де і стежок нема,

Від світу ясного лице сховавши,

До заходу схилявся крадькома.

Так сонечко й моє колись сяйнуло

В ранкову пору ласкою й теплом;

Та лиш на мить, і в хмари знов пірнуло,

Моє добро враз обернувши злом.

ооооЯк хмариться й небесне – чи ж мене

ооооПромінням завжди грітиме земне?




34
Чому ти день погожий обіцяла,

Що без плаща пустився я у путь?

Щоб перестріла мене хмар навала –

Ти ж в затишку могла дощ перебуть?

Мені не досить, що твій промінь знову

Зігрів чоло, посічене дощем.

Де взяти мазь мені й таку відмову,

Щоб зцілювати й рани, й серця щем?

Розкаяння твоє мого вже лиха

Не зменшує і втрати не верта,

Бо кривдника печаль – слабка то втіха

Тому, хто кривд важких несе хреста.

ооооТа сліз цих перли! Вже і за одну

ооооПростити ладен всю твою вину.




35
Є в роз колючки, грязь – в струмку фонтана,

Вчинивши зле – не побивайся так;

Без плям і сонця, й місяця не стане;

В найкращій бруньці селиться черв’як.

Всі грішні, навіть я, що в порівняннях

Безчестя виправдовую твоє,

Себе знеславлюю у намаганнях

Простить тобі гріх більший, ніж він є.

Провини всі твої в собі вміщаю,

З винувача захисником стаю;

На зло собі я все тобі прощаю,

Мирю ненависть і любов свою.

ооооІ хоч я вже довіку спільник твій –

ооооВ мене ти крадеш, злодію ти мій.




36
Так, визнаю: я порізно з тобою,

Любов же неподільна і одна;

Хай всі гріхи залишаться зі мною,

А честь твоя нехай ганьби не зна.

Бо в цій любові наша доля спільна,

Недоля ж різна в кожного в житті;

І хоч вона любов змінить не вільна,

Та краде в неї миті золоті.

Я змушений тебе не впізнавати,

Щоб навіть тінь не кинуть на тебе,–

Не можеш ти й мене пошанувати

Інакше, ніж знеславивши себе.

ооооПобережись; така любов моя:

ооооРаз ти в мені – моя вже й честь твоя.




37
Як батько в старості знаходить втіху,

Відчувши в дітях жвавість молоду –

Так я, вступивши в осінь, радість тиху

В твоїх добрі і правді віднайду.

Краса, багатство, знатність, розум, сила –

Всім враз чи порізно з чеснот твоїх,

Чим доля тебе щедро наділила –

Прищеплюю й свою любов до них.

Вже не слабкий, не бідний, як здавалось,

З тих пір, як став для мене ти взірцем;

З твоїх щедрот щось і мені дісталось:

Твоєї слави гріюсь промінцем.

ооооЯк все найкраще бачу у тобі,

ооооТо в десять раз щасливіший тоді.




38
Що може моя муза ще бажати,

Якщо свій подих в мій вливаєш вірш,

Й блаженство це не в силах передати

Мої слова, ну а папір – тим більш?

І вже завдячуй лиш собі самому,

Якщо й в мені щось вартісне знайшли:

Не висловить кому – хіба німому –

Красі твоїй і доблестям хвали?

Десятою стань музою поету,

Кориснішою решти в десять раз,

Його віршам надай такого лету,

Щоб все написане затьмили враз; –

ооооХоч слава б неоднакова була:

ооооМені – лиш вдячність, а тобі – хвала.




39
Оспівувати як мені тебе,

Якщо твоє все я в собі зберіг?

Й що толку, як хвалитиму себе –

Та й ще кого в тобі хвалити б міг?

То ж лиш з-за цього слід роздільно жить,

Щоб дві любові не злились в одну,

Щоб кожній з них в тобі я міг служить,

Засвідчивши своєї глибину.

І хоч розлука мучитиме нас,

Та все ж дозвілля дасть тобі й мені

На спомини любовні втіху й час,

Оманами заповнюючи дні.

ооооТи вчиш, як порівну все поділити,

ооооЙ хоч там любов десь – тут її хвалити.




40
Візьми мої любові всі, що знаєш;

Та щось чи зміниш цим ти у собі?

Бо та любов, що справжньою вважаєш,

Вона й раніш належала тобі.

Що видати любов мою бажаєш

Вже за свою – не ставлю у вину,

Лиш дорікну за те, що зневажаєш

Її за терпкий присмак полину.

Я все прощаю, злодію мій милий,

Хоч бідняка ти нагло обікрав –

Образ любовних глибше ранять стріли,

Ніж якби кривди явної зазнав.

ооооЛукавство хтиве, добрим злом своїм

ооооУбий – та ворогом не будь моїм.




41
Хоч прикро, та дрібні образи всі,

Як вільний ти і серцем не зі мною,

Все ж личать твоїй юності й красі,

Бо скрізь спокуси ходять за тобою.

Стрункий – то ж всі запрошують в танок,

Вродливий – терпиш напади серцеві,

Та й як спокус і домагань жінок

Уникнути, як сам – нащадок Єви?

Якби ж то ще й приборкати зумів

Ти буйство юності, краси і лесті,

Щоб шал його нестримний не довів

Тебе вже до подвійного безчестя:

ооооЇї – бо вродою причарував,

ооооСвого – бо болю цим мені завдав.




42
Ще не печаль вся, що тобі належить

Вона – я ж палко так любив її;

Що ти належиш їй – це більш бентежить:

Втрачаю враз любові дві свої.

Вам любі кривдники, все вибачаю:

Ким я для неї був – ти зараз став,

В тобі ж вона любов ту зустрічає,

Що ти в дарунок від мене дістав.

Як друга втратив – милій він дістався,

А втратив ту – знайшов товариш мій,

Всі в виграші, я ж в програші остався

Подвійному, і хрест нестиму свій.

ооооОдне втіша: як в нас вже все одне –

ооооВона в тобі кохає все ж мене.




43
Найкраще бачу, як заплющу очі,

А вдень приречений на сліпоту,

Ти в снах мені являєшся щоночі

Й для зору осяваєш темноту.

Якщо лиш тінь твоя така яскрава

Моїм очам крізь тіней млу нічних,–

Яскравішою сонця була б з’ява

Твоя у блиску тіней дня ясних.

Проснувшись, як хотіли б мої очі,

Щоб ти явивсь в живім відлунні дня,–

Так образ твій у мертвій тиші ночі

Мій зір сліпий заполонив до дна.

ооооБез тебе видавсь ніччю день мені;

ооооНіч – днем ясним, як ти явивсь вві сні.




44
Якби враз думкою зробилось тіло,

Вже відстані не розлучили б нас,

За мить одну до тебе б долетіло,

Ні простір не завадив би, ні час.

Хай навіть би знаходивсь якнайдалі

Від тих країв, де зараз квітнеш ти –

Ніщо для думки суша й море, далі

Вмить подолавши, досягла б мети.

Шкода, що я, мов думка, не полину

В світи далекі, щоб тебе знайти;

Й оплакую, скорившись, воду й глину,

З якої створені і я, і ти.

ооооЙ що взяти з них, повільних, наче віз –

ооооХіба що сліз, важких, пекучих сліз.




45
Повітря і вогонь – це дві стихії,

Що поруч тебе, доки ти в мені;

Бажання подих, полум’я надії

Мені в розлуці втіхою одні.

Й коли стрімкі ці дві до тебе линуть,

Любові мої ніжні посланці,

Одразу ж інші дві, повільні, зринуть

Й обсядуть душу, наче ті старці –

Аж поки знов я втіхи не діждуся,

Як ті гінці повернуться назад

Із звісткою, якою звеселюся,

Довідавшись, що в тебе все гаразд.

ооооТоді щасливий, та лише на мить,

ооооБо знов до тебе моя думка мчить.



46
Мій зір із серцем в грізному двобої,

Не можуть вони скарб свій поділить,

Мій зір бажає володіть тобою,

А серце хоче в грудях затаїть.

Клянеться серце, що лиш в нім незримо

Присутня ти у днях його й ночах,

А зір спростовує це невмолимо

Й засвідчує: живеш ти лиш в очах.

На поклик їх зійшлись думки, щоб спору

Покласти край в їх марній боротьбі,

Й рішили, що належатиме зору,

Й що серцю із чеснот всіх у тобі.

ооооОтож: очам – вся зовнішня краса,

ооооА серцю – внутрішня любов уся.




47
Мій зір із серцем вже давно у змові,

Й біль іншого, немов свою сприйма,

Як серце задихається з любові,

Чи плачуть очі, як тебе нема.

Після розлуки, виснажене постом,

На своє свято око й серце зве,

Пізніше вже у серця око гостем –

Йому твій образ в мріях оживе.

То ж, зримим образом чи лиш в уяві,

Ти у мені присутня кожну мить.

Вже в думці не дивуюсь твоїй з’яві,

До мене звідусіль вона домчить.

ооооА якщо й думка спить – ти в тьмі ночей

ооооПриходиш в снах до серця і очей.




48
Завбачливо, рушаючи в дорогу,

Й дріб’язок свій весь під замок я брав,

Й розвіював цим острах і тривогу,

Чи хтось його, як в мандрах я, не вкрав.

Ти ж, поряд з ким і скарб мій весь – дрібничка,

Найвища цінність, зараз же – мій біль;

Тебе, без кого й день мені, як нічка,

Всі вкрасти можуть в мене, й звідусіль.

Й куди ж ховати б мав свою богиню,

Щоб від усіх для себе зберегти?

Хіба що – в найніжнішу серця скриню,

Яку покинуть завжди вільна ти.

ооооАле боюсь, що вкрадуть тебе й там,

ооооБо скарб свій добровільно не віддам.




49
На чорний день – якщо колись він буде –

Коли засудиш вади всі мої,

Коли любов твоя мою забуде,

Прибутки й трати зваживши свої; –

На чорний день – коли ти пройдеш мимо,

Відвівши погляд сонцесяйний вбік,

Коли любов десь дінеться незримо,

В байдужий спокій втілившись навік; –

На чорний день той лиш одне врятує

Мене – зізнання у своїй вині;

Хай піднята рука відсалютує,

Що на твоїй законність стороні.

ооооМене залишить безліч є підстав,

ооооТо ж на любов твою не маю прав.




50
Яка важка ця подорож була,

Бо те, що ціллю я вважав своєю,

Явило, яка відстань пролягла

Між мною і коханою моєю.

Ледь плентався мій кінь, і хоч німу

Печаль мою не міг він зрозуміти,

Але інстинкт підказував йому,

Що вершнику нема куди спішити.

Він і острог не слухається вже,

Коли вдається до спонук розпука,

Зітха лиш тяжко й час від часу рже,

Ніж сталь йому, мені гостріш ця мука, –

ооооНемов зітхання здатне розуміть:

ооооВсе більш нас розділяє кожна мить.




51
Готовий був я виправдать коня,

Що так повільно ніс мене від тебе.

Й куди спішить я мав би того дня?

Та зараз, як вертатись мені треба,

Й на мить одну затримки б я не зніс,

Бо і галоп мені уже повільний;

Я б підганяв, якби і вихор ніс

Мене до тебе, а не кінь свавільний.

Мої бажання кінь не дожене,

Бо це любов зробила їх такими,

Що обганяють кожну мить мене;

Мій кінь – лінива шкапа поряд з ними:

ооооЯк ледь бреде від тебе – я мовчу,

ооооІ проклинаю, як до тебе мчу.




52
Я – мов багач той, що, як зажадає,

Відкрить скарбницю може в кожну мить,

Але не часто скарб свій оглядає,

Щоб насолоди цим не притупить.

Тому-то й рідко так свята врочисті

Між присвятками, щоб згадать не раз;

І навіть у розкішному намисті

Не часто справжній трапиться алмаз.

Хай час тебе ховає, наче скриня

Наряди зберігає у собі –

Знов явишся мені, немов святиня,

Й нове щось я відкрию у тобі.

ооооВ твоїх чеснот промінні і я гріюсь:

ооооЯк вдвох – радію, як один – надіюсь.



53
З якої ти був виліплений глини,

Що у мільйонах тіней твоя тінь?

В той час, як інші мають лиш по тіні –

Даруєш власну кожному з створінь.

Уявимо Адоніса – у ньому

Ти втілений, він – копія твоя;

В Єлені, що взірець краси у всьому,

В зразках античних – магія твоя.

Згадаймо весну юну й щедру осінь:

Одна – лише краси твоєї тінь,

А інша – лиш дари твої приносить;

Обох зігріла їх твоя теплінь.

ооооУ всьому ти – довершеність сама,

ооооІ тільки в серці вірності нема.




54
О, в скільки раз красиве ще гарніше,

Як правда йому дасть вбрання нове,

Й прекрасна роза нам іще миліша

За аромат п’янкий, що в ній живе.

Червиві квіти той же колір мають,

Що й рози ніжні, і колючки ті ж,

Й однаково пелюстки розкривають

Назустріч сонцю, під дощу капіж.

Та їх краса фальшива, не радіють

Цвітінню їх і не відчують втрат,

Коли зів’януть. Справжні ж – обнадіють,

У спомини свій вливши аромат.

ооооТак і з тобою, радосте моя:

ооооВвійде у вірш любов і юнь твоя.




55
Розкішний мармур, королівські вежі

Переживе цей мускулистий вірш,

І сяятимеш ти в його одежі

Запліснявілих каменів не згірш.

Хай смерч воєнний статуї повалить

І поруйнує вежі буревій –

Та час не знищить і вогонь не спалить

Відлитий в слово світлий образ твій.

Крізь смерть і розбрат, через дні і ночі

Проліг твій шлях. Бентежачи серця

Нащадків, сонцем ти сяйнеш їм в очі,

Аж поки світ цей не дійде кінця.

ооооЙ до Суду дня, що оживить твій прах,

ооооТи будеш в слові жити, в їх очах.



56
Спалахує по-новому любов.

Чи ж лезо це від голоду тупіше?

Сьогодні – ситий, але завтра знов

Сильніше дошкуляє, ще гостріше.

Так і любов: сьогодні напоїв

Її голодні очі до нестями;

А завтра глянеш – наче і не пив,

Жадаєш знову спраглими устами.

Мов океан, нехай розлуки час

Між нашими проляже берегами,

Щоб день новий, що знов з’єднає нас,

Світивсь весь сонцесяйними огнями.

ооооНехай зимою видасться розлука –

ооооБлаженства літнього це запорука.




57
Слуга твій, я б і думать не посмів

Робити щось, крім того, що бажаєш;

Час гаяти, хай навіть би й хотів,

Для інших справ, крім тих, що вимагаєш.

Й ні в чім уже не виявлю нудьгу,

Як на твої всі примхи час марную;

Ні смуток свій, як ти свого слугу

За двері виставиш,– я не ревную;

Й не смію навіть подумки спитать,

Де ти, що робиш, в радості чи гніві –

Слуга покірний, можу лиш гадать,

Які ж вони, з ким зараз ти, щасливі.

ооооРоби, що хоч – я винний сам у всьому,

ооооТобі ж не дорікаю вже ні в чому.



58
Хай бог боронить, щоб, слугою бувши

Твоїм, тебе перевіряти став,

Чи стежити, що наймит лиш, забувши,

За ходом і дозвілля, й твоїх справ.

О, дай мені – напохваті у тебе –

Всі забаганки витерпіть твої

Й, найменші вдовольняючи потреби,

Не сміть і згадувати про свої.

Де хочеш будь – на це ти маєш право;

Вирішуй сам, миліший хто з усіх;

Твої чесноти сяють так яскраво,

Що сам собі ти відпускаєш гріх.

ооооЯ буду ждати: й це – пекельна річ;

ооооВсе ж не виню, що день твій – моя ніч.



59
Якщо все не нове з того, що є,

Й було колись, лиш розум розпізнати

Не зміг – старе новим вже видає:

Дитям колишнім знов вагітна мати; –

Ну що ж, назад я подумки пробіг

Кругів з п’ятсот, що сонце подолало,

Й постав твій образ з найдревніших книг

З тих пір, як слово вперше зримим стало.

Не впевнений, чи світ античний знав

Те, що в тобі злилось так досконало:

Нас перевершив, чи від нас відстав;

А може, лиш повторення тривало; –

ооооТа певний я: не кращі все ж за ці

ооооТі речі, що хвалили мудреці.




60
Як хвилі в берег кам’янистий б’ють,

У вічність й наші так спішать хвилини,

Звільнивши місце іншим, стрімко йдуть

Одна вслід одній, й кожна далі лине.

Родившись щойно, місяць молодий

Росте до зрілості і знов згорає,

Вінця позбувшись, серп його блідий;

Щось давши, час його і забирає.

Кладе він зморшки на чоло краси,

Ним вбита юності квітуча врода;

Не уника безжальної коси

Все краще, що являє нам природа.

ооооТа часу непідвладні ці рядки:

ооооУникнеш в них і ти його руки.




61
Чи не з твоєї волі образ твій

В мої повіки б’ється серед ночі,

Бентежить знов, сон відганяє мій,

І тінь твоя мої туманить очі?

Шлеш чи не власну душу мені ти

Підглянуть в мої вчинки і сумління,

Щоб в них неправду й лінощі знайти

Й підтвердить цим ревниві підозріння?

О ні! Якою б не була твоя

Любов, з моєю все ж їй не зрівнятись,

Бо сторожем нічним давно моя

Зробилась, щоб про тебе піклуватись.

ооооЯ виглядатиму тебе й таку:

ооооМені – далеку, а комусь – близьку.




62
Гріх себелюбства у моєму зорі,

Він вже проник у плоть саму і кров;

Настільки ним душа і серце хворі –

Якби й хотів, його вже б не зборов.

Мені здавалось – не знайти гарніших,

Вірніших і правдивіших нема;

Вважав, що перевершив я всіх інших,

Що не суперник мій – і ти сама.

Коли ж себе я в дзеркалі побачу

Всього у зморшках, що прорізав час,

То себелюбство все одразу ж втрачу,

Й збагну, який насправді, без прикрас.

ооооСебе я, мила, підміняв тобою;

ооооВечірню ж фарбу – ранку голубою.




63
На чорний день, коли любов мою,

Як і мене, безжальний час зруйнує,

Коли роки остудять кров твою

І зморшок сіть красу лиця змарнує;

Як в ніч старечу юний ранок твій

Вступатиме, як твоя врода згасне,

Або згасатиме, і вітровій

Розвіє твоїх весен світло ясне; –

На час такий вже зброя в мене є,

Що не затупиться і не зігнеться:

Хай врода хоч, як не життя твоє,

Із пам’яті людської не зітреться.

ооооТвоя краса у чорних цих рядках,

ооооПостійно юна, житиме в віках.




64
Коли я бачу, як рукою часу

Безжально стерті надбання віків,

Високі вежі й мідь – гробниць окрасу –

У лоні вод поховано й пісків;

Як бачу, коли хвилі без устану

Б’ють в берег, щоб відняти хоч би п’ядь,

А острів вироста з дна океану,

Щоб втрату й виграш в сумі урівнять;

Коли я бачу безперервну зміну

Держав – то розквіт, то занепад їх –

Я розумію: не спасти від тліну

Тебе й любов – відраду днів моїх.

ооооВід смерті вже пощади не доб’юсь

ооооЙ оплачу все, що втратити боюсь.




65
Якщо вже мідь, граніт, земля і море

Під часу натиском не устоять,

То як вціліє в цім із смертю спорі

Твоя краса – пелюсток ніжних п’ять.

Як зберегти медовий подих літа,

В облозі днів настирних щоб не згас,

Якщо розвіє в прах і міць граніту,

І сталь зруйнує невмолимий час?

О, відчай думки! Де від часу в часі

Найкращій квітці схованку знайти?

Де та рука, що не заклякне в страсі,

Й красу від смерті зможе вберегти?

ооооНіде! – Єдине, що втіша мене:

ооооКолись любов з чорнил цих ще сяйне.




66
Втомившись жить, всесильну смерть зову.

Не бачити б, як доблесть жебракує,

Неправда душить істину живу

І над любов’ю зрада торжествує;

Дівочу цноту, віддану на глум,

Приниження й поневіряння честі,

Не поступ, а метання, спіх і тлум,

І похвалу, настояну на лесті;

Беззубу силу, мову муз німу,

І дурість, до хули й повчань охочу,

І мудрість, що не зна себе саму,

І зло, яке добром назватись хоче.

ооооВтомившись цим, вже не бажаю жить,–

ооооТа як тебе самотнім залишить?




67
Скажи, чому живеш ти так гріховно,

Й зло виправдовуєш буттям своїм?

В твоїй красі зневаги й лесті повно,

Освячені й гріхи ім’ям твоїм.

Малярству на підробку хто дав право?–

Краде лиш тінь з рум’яних щік твоїх.

Чому ж краса шукає так лукаво

Фальшивих роз, хоч вдосталь є живих?

Тобі сприя природа марнотратна,

Твоєю кров’ю з сорому пала,

Бо вже створити щось нове нездатна,

То ж, зморена, з твого п’є джерела –

ооооІ береже, ще маючи сама,

ооооТе благо, що було, та вже нема.



68
Твоє обличчя – зліпок з давніх днів,

Коли краса цвіла і відмирала,

Мов квіти зараз – і в наряд із слів

Фальшивих ще себе не наряджала;

Бо гріх був мати з тліну й забуття

Користь, й покійниць пасму золотому

На іншій голові давать життя;

Красою мертвою годить живому.

Блажен той час і ти – його межа:

Й прикрас не треба – все в тобі чудове,

В твоєму літі зелень – не чужа,

Старе не крадеш – все вдягаєш нове.

ооооВзірцем тебе природа береже:

ооооДе врода ще, а де – підробка вже.




69
До того, що знаходить в тобі зір,

Нічого ні додати, ні відняти;

Не тільки друг хвалитиме, повір,

А й ворог вад не зможе відшукати.

За зовнішність – й повага зовні лиш:

Всяк хвалить те, що бачить з свого боку;

Та інша річ – ілюзії облиш –

Як судять те, що недоступне оку.

Шукають і в душі твоїй принад,

І в цьому їм мірилом твої справи –

Руйнують ніжний аромат троянд

Так запахом своїм бур’ян і трави.

ооооЧому ж твій вид із запахом невлад?

ооооРіч в тім, що доступ мають всі в твій сад.




70
Нехай ганьблять – в тобі відсутнє зло,

Красу ж чекає наговір щомиті.

Не затіняє ж сяйва дня крило

Ворони, що зрина в небес блакиті.

Прекрасна ти, й ще збільшують ціну

Твоїм чеснотам заздрість і обмови;

Шука черв’як лиш квітку чарівну,

Ти ж вся – неначе зіткана з любові.

Ти всіх спокус уникла юних днів,

Їх поборола або ж обминула,

Та від лихих не захистилась слів,

Бо заздрісникам уст ще не замкнула.

ооооЯкби і цих обмов зняла вінець –

ооооЦарицею була б усіх сердець.




71
Як я умру, за мною потужи

Не довш, ніж змовкне поминальний дзвін,

Звістивши, що в світи подавсь чужі,

Змінивши цей на черв’яків і тлін.

Читаючи рядки ці, ти мене

Не згадуй, бо я так тебе люблю,

Що хай і в думці смуток не майне;

Забудь мене, мене забудь – молю.

О ні, не хочу, щоб тобі цей вірш

Нагадував мене й бентежив знов,

То ж хай помре й тебе не мучить більш

Зі мною разом і твоя любов.

ооооНе боязнь смерті – інший в серці жаль:

ооооЩо натовп осміє твою печаль.




72
О, щоб тебе не зміг заставить світ

Пояснювать, за що мене любила,

Забудь мене, як вмру на схилі літ,

Бо ти чеснот в мені не знайдеш, мила;

Хіба що, лише вдавшись до брехні,

Хай і невинної, бо для мого спасіння,

Заслуг ти стільки віднайдеш в мені,

Що буде проти і моє сумління.

О, щоб в лукавстві не зайшла за край,

Й любові цим своєї не згубила;

Щоб нас не ганили, візьме нехай

Із тілом ще й ім’я моє могила.

ооооЗганьблять мене за страчене життя,

ооооТебе ж – лиш за любов і співчуття.



73

Ту пору року бачиш ти в мені,

Коли вітри і холоди надворі,

І голий ліс, що в пишнім був вбранні,

Й синиці свист – прощальний голос в хорі.

В мені ти бачиш смуток того дня,

Як захід, просіявши, завмирає,

І в сутінки повільно порина,

І ніч, неначе траур, все вкриває.

В мені ти бачиш зблиск того вогню,

Що в попелі літ юних догоряє,

Й чим жив колись, тепер – вже й не збагну –

Чомусь останні сили забирає.

ооооТи бачиш все і любиш ще сильніш:

ооооЙ ця пізня осінь нам весни миліш.




74
Будь певна: якщо нагло під арешт

Візьмуть мене, не давши на поруки –

Від мене щось в рядках цих, врешті-решт,

Залишиться тобі й після розлуки.

В них віднайдеш минулі наші дні,

Де тільки ти, й затьмила всіх собою.

Землі – земне, найкраще ж, що в мені –

Моя душа – залишиться з тобою.

Все інше – осад лиш на дні життя,

Для червів здобич – тлінне моє тіло:

Злодійський ніж – і кане в небуття –

Твоєї пам’яті не заслужило.

ооооВсе ж найдорожче, що ношу в собі –

ооооВоно твоє й залишиться тобі.


75
Тамуєш ти мій спраглий дух і зір,

Як висохлу ріллю дощами хмара,

І я вступаю знов з тобою в спір,

Який веде з своїм багатством скнара.

То гордий він, то сумніви гризуть,

Злякавшись, що позбудеться запасу; –

Так я: то наодинці хочу буть,

То всім являть життя свого окрасу.

То ситий я тобою, то в журбі

Без тебе майже з голоду вмираю;

Щось маю сам, а щось беру в тобі,

То – наче лід, то в полум’ї згораю.

ооооТо ситий, то голодний – й так щодня:

ооооЧи повний вщерть, чи випитий до дна.




76
Чому мій вірш не радує мене

Відтінків грою? Все у ньому рівне.

Чому не зблисне в нім, не промайне

Зворот химерний, порівняння дивне?

Чому повторюю весь час одне,

Якщо й нове, то у старій одежі,

Де кожне слово видає мене

Й весь досвід мій в свої вміщає межі?

Кохана, знай: все, що пишу – тобі;

Лиш ти й любов – віршів моїх основа,

Все, що здобув я в радості й журбі –

Нове вбрання лиш для старого слова.

ооооМоя любов – мов сонце у блакиті:

ооооВона й нова, й стара вона щомиті.



77
Покаже дзеркало твоєї вроди збиток,

Годинник – як марнуєш ти свій час,

Листки ж, що прийняли душі відбиток,

В цій книзі збережуть тебе для нас.

Правдиво зморшки дзеркало покаже,

Цим нагадавши про майбутній тлін,

Як час від нас втіка – годинник скаже –

Як крадькома сплива у вічність він.

Віддай, що втримать в пам’яті не можеш,

Цим білим аркушам: жагу й любов;

Від них звільнившись, дітям цим поможеш

Мужніти – їх колись зустрінеш знов.

ооооДумкам, записаним, щоб не забути,

ооооВизнання й славу суджено здобути.




78
Так часто музою тебе вважав,

Мені давала ти таке натхнення,

Що всяк, хто пише, досвід перейняв:

Ввійшло й у вірші їх твоє імення.

Німим устам спів тенора даєш,

Безкрилу посередність вчиш літати,

Змужнілим крилам – пера додаєш,

Найкраще вчиш, як досконалим стати.

Пишаюсь я, що теж доклав зусиль,

І що мій вірш живе лишень тобою –

В чужих рядках ти правиш тільки стиль,

Лиш грацію їм придаєш собою.

ооооТи вмієш і буденну прозу дня

ооооПеретворить в мистецтва надбання.



79
Коли була прихильна лиш до мене,

В мій тільки вірш вливався чар твій весь,

А зараз в’яне вчора ще зелене

І квола муза заблукала десь.

Я визнаю, кохана: твоя врода

Достойнішого вимага пера,

Але така поета вже природа:

Те віддає, що в тебе забира.

Він славить цноту, та краде це слово

Із твоїх вчинків, а красі хвала

З твого обличчя взята, а не нова,

Поезія його в тобі жила.

ооооТо ж дякувать за вірш нема підстав:

ооооЩо в тебе взяв, тобі ж те і віддав.




80
О, як мені день видався за рік,

Коли згадав, яким поетом видним

Оспівана твоя краса навік;

З ним поряд вірш мій здався жалюгідним.

Як океану все одно, кого

Гойдають його хвилі неозорі –

Так човник мій за кораблем його

З’явивсь зухвало на твоїм просторі.

Мені в штормах загинуть не даси,

Штиль подаруєш, відведеш негоду;

Його ж напнулись туго паруси,

Він гордовито кілем ріже воду.

ооооХай і на дно судилося піти –

ооооВ любові й смерть не боязно знайти.




81

Чи перш тобі судилося померти,

Чи я піду раніше в небуття,

Та смерті пам’ять про тебе не стерти,

Тоді, як весь я кану в забуття.

Твоє ім’я підхоплять дужі крила,

А мій зотліє безіменним прах;

Чека мене для жебраків могила,

Твоя ж гробниця – у людських серцях.

Твій пам’ятник в рядках моїх нетлінних,

Нащадків очі прочитають їх;

Воскреснеш ти в прийдешніх поколіннях

Й коли вже не залишиться живих.

ооооТи вічно житимеш в моїх віршах,

ооооДе й дихання живе – на їх устах.




82
Ні музи не цінуєш, ні мене ти,

Тому спокійно і сприймать могла

Слова присвят, які тобі поети

Дарують, щоб прихильною була.

Твоїх думок і вроди досконалість

Мої не в змозі виразить слова;

Ти прагнеш інших, де б тобі дістались

Свіжіші барви й форма більш нова.

Будь так – та після вивертів словесних

І фальші всіх цих риторичних фраз

Ти знов признань моїх, простих і чесних,

Захочеш і згадаєш їх не раз.

ооооРум’янять тих, в кого щока бліда:

ооооТи ж гарна й так – жагуча й молода.




83
Тебе не бачив я в рум’ян одежі,

Красі твоїй не личить їхня фальш.

Я певен: перевершуєш ти межі,

Які поета не пускають дальш.

І ось чому нема похвал для тебе

У мене більш; являєш ти сама

Поезію в собі – чи ж є потреба

Й у віршах ще, де вже її нема.

Моє мовчання ти гріхом вважаєш,

Я ж до заслуг відношу німоту;

Принаймні, хоч до інших не рівняєш,

Чий кволий вірш ганьбить любов святу.

ооооТе, що живе лишень в очей красі –

ооооНе виразять твої поети всі.




84
Хто скаже більш? Хто може щось додати

До слів хвали, що ти – це лише ти?

В яких скарбницях потайних шукати,

Щоб хоч тобі подібне щось знайти?

Навряд чи до чеснот твоїх добавить

Моє перо нужденне щось нове;

Але свій скромний вірш в віках прославить

Той, хто тебе тобою назове –

Хай лиш відтворить, що в тобі так ясно

Природа втілила краси взірцем;

Й не згине його слава передчасно,

І світ увесь назве його творцем.

ооооА щоб уникнуть лесті і хвали,

ооооЗнай: для краси це гірше від хули.




85
Принишкла моя муза безсловесна,

В той час, як інші пруться напролом,

Щоб втілить в слово юні твої весни

Талантом – хтось, хтось – золотим пером.

Що в слові в них – я в думці лиш лелію;

В кінці їх гімнів прошептать “Амінь”,

Немов дячок гугнявий – все, що вмію:

Не пісні навіть – тільки еха тінь.

Я лиш повторюю: “О так, звичайно,”–

Й додать до цього ще б щось чи й зумів,

Я подумки освідчився б негайно

В коханні, а сказать – забракне слів:

ооооШануй поетів інших за їх спів,

ооооМене ж – за думку, хай вона й без слів.



86

Чи не віршів його тугі вітрила,

Що славу і хвалу тобі несуть,

Мої думки скували? Як могила

Нутро їм стало, де вони ростуть.

І чи не дух його, що в духів вчився

Майстерності, мене так сколихнув?

О ні – ні він, ні той, хто з ним зріднився,

Двійник його, на вірш не посягнув.

Ні він, ні дух – нічний його облесник –

Що так лукаво догоджав йому,

Затьмарить не змогли б надій воскреслих,

І я змовкаю зовсім не тому; –

ооооТа якщо сонцем входиш в його вірш,

ооооТо мій блідніє і згаса все більш.




87
Прощай! Твій скарб не для мого достатку,

Йому ціну ти знаєш і сама.

Ти вільна, починай усе спочатку,

Затримувать тебе підстав нема.

Чи ж не отримав я тебе задаром?

Щоб володіть, які заслуги мав?

Я знав: вернуть прийдеться незабаром;

Варт захотіти: я вже б не тримав.

Тому дарунку й ти ціни не знала,

Чи ж я його належно міг цінить?

Тепер, прозрівши, ти назад забрала

Той скарб, який вже нічим замінить.

ооооЯ королем був, доки сон тривав,

ооооА як проснувся – знов слугою став.




88
Коли захочеш день мені згасити

І піддаси презирству і ганьбі –

На твоїм боці, за тебе просити

Я буду, й помагатиму тобі.

Гріхи всі власні знаючи найкраще,

На суд людський я виставлю себе;

Скажу, яке життя моє пропаще,

Аби лиш зняти докори з тебе.

І я від цього теж здобутки маю,

Бо щасливіша ти, як мені гірш,

А успіх твій, як власний, вже сприймаю;

Ти – в виграші, а я – удвічі більш.

ооооЯ твій настільки й так тебе люблю,

ооооЩо ради цього сам себе згублю.




89
Скажи, що заслужив твою огуду

Якоюсь вадою – я не втаю її;

Назви калікою – і я кульгати буду,

Прийму на віру доводи твої.

Щоб пояснити й виправдать розлуку,

Ти не зневажиш так мене, як сам

Тобі в догоду, а собі на муку;

Що знав тебе – і виду не подам.

Не стрінусь більш тобі, із уст святому,

Кохана, імені вже не злетіть;

Лиш тільки б хтось в тобі мою знайому

Не запідозрив – ладен все стерпіть.

ооооЗа тебе сам з собою в боротьбі:

ооооТобі чужий – не милий і собі.




90
Якшо колись розлюбиш – хай це буде

Тепер, коли нічому вже не рад,

Хай світ мене осудить і забуде,

Але не будь останньою із втрат.

О, не додай до відчаю ще й зраду,

Коли і так обсяде серце жаль;

Нехай світанок принесе відраду,

А не поглиблює дощем печаль.

Залиш мене, та не в останні миті,

Коли зігнусь я і від менших бід;

Тепер залиш, щоб міг я зрозуміти:

Вже більших втрат мені чекать не слід.

ооооЩоб навіть горе з розпачем тяжким

ооооВже після цього не здалось таким.




91
Хто хвалиться походженням, хто вмінням,

Хто силою, хто з погреба вином,

Хто одягом, хто дорогим камінням,

Хто соколом, хортами, скакуном.

З них кожен має й інші вподобання,

Але знаходить радість в чімсь однім.

Мені ж одне дісталося надбання,

Та інші всі вмістилися у нім.

Твоя любов за родовід знатніша,

За скарб дорожча, краща за вбрання,

За полювання з соколом миліша,

Вельможніша за титули й звання.

ооооТи можеш все забрать, чим володію. –

ооооО, як тоді одразу ж я збіднію!




92
Найгірше вчиниш, кинувши мене,

Бо все моє життя в руках у тебе,

Й одразу згасне, як любов мине:

Не любиш ти – то й жити вже не треба.

Чи ж варт мені боятись більших бід?

Й найменша ставить нездоланну межу.

На долю нарікати все ж не слід:

Від примх твоїх принаймні не залежу.

Вже б і до ревнощів не довела,

Бо твоя зрада рівносильна смерті.

О, яке щастя, доле, ти дала:

Коханим буть – блаженство, щастя – вмерти.

ооооТа є і в цьому присмак гіркоти:

ооооЧи ж певен я, що не лукавиш ти?



93
Що ж, буду жить, важаючи: ти вірна

Мені, любимим віриш так устам,

Що вже не люблять, з виду хай покірна;

Очима – тут, а серцем – вже десь там.

У багатьох – і сумнів, і відвага –

Все на обличчі – хмурість брів, їх згин.

Хоч погляд твій не затіня зневага –

Чи ж певен, що нема і в серці змін?

Напевне, вища сила так звеліла,

Щоб усміх ніжний осявав уста;

Яка б неприязнь в серці не кипіла,

В очах твоїх лиш ласка й чистота.

ооооТа Єви яблуко – спокуса вроді й цноті,

ооооЯкщо за ними не стоять чесноти.



94
Хто здатен скоїть, та не чинить зла,

Недобрий намір стримавши завчасно;

Хто інших рушить, сам же, мов скала,

Став непорушно, гордо, безпристрасно –

Той доблесть успадковує з небес,

А від землі – усі її багатства;

В нім благородства й честі дух воскрес,

А інші всі – його слухняна паства.

Так літом квітка нам красу явля,

Хоч лиш для себе і цвіте, і в’яне;

Та досить лиш, щоб завелась в ній тля,

Як і бур’ян за неї кращим стане.

ооооЙ красу злі вчинки зводять нанівець:

ооооОтруйних роз миліший нам мокрець.




95
Як вмієш прикрашать ганьбу свою,

Яка руйнує, мов черв’як у розі,

І добре ймення, і красу твою –

Твої гріхи в якій розкішній тозі!

Ті, хто розносять плітки і хулу,

І все ганьблять, що тільки заманеться –

Щораз хулу міняють на хвалу,

Лиш імені твого язик торкнеться.

В яких покоях захисток дала

Гріхам своїм, й сама стоїш на чатах!

Ти вродою маскуєш плями зла –

Їх око не впізнає в пишних шатах.

ооооАле цим шкодиш, перш за все, собі ж:

ооооВід зловживання щербиться і ніж.



96
За твій недолік юність хтось вважає,

Свавілля хтось, а ще хтось – благом їх.

На цю відмінність мало хто зважає,

В чесноти ти вдягаєш навіть гріх.

Як скло просте у персні королеви

Вважають всі за справжній діамант –

Так вчинок злий в оздобі кришталевій

За благо видать вміє твій талант.

Скількох ягнят життя позбавить міг би

Вовк, що ягням прикинувсь між овець;

Пусти в хід чари – о, який проліг би

Слід із тобою зваблених сердець!

ооооАх, зупинись! Я так тебе люблю,

ооооЩо навіть гріх твій в себе переллю.




97
О, як зимою видалась мені

Твоя відсутність, любко незабутня!

Який мороз! Які похмурі дні!

Яка самотність й порожнеча грудня!

А час минав – і літо вже сплива;

Вслід осінь йде з багатими дарами,

Мов, щойно мужа втративши, вдова,

Так щедро завагітнена плодами.

Мені здавалось: пишні хай дари,

Але сирітської їм не уникнуть долі;

Нема ні літа, ні його жари

Без тебе, не щебечуть птахи в полі.

А там, де й чуть несмілий, тихий свист –

В передчутті зими вже в’яне лист.




98
З тобою я розстався навесні,

Як квітень роздавав всім одяг звабний;

Усе цвіло, звучали скрізь пісні,

З небес всміхався і Сатурн незграбний.

Та не могли ані пташиний спів,

Ні перших квітів запахи і колір

Розвіять сум моїх зимових снів;

Не рвав я квітів, не гуляв у полі.

Не тішила мене весни краса,

Ні пурпур роз, ні білизна лілеї:

Лиш краплю їм вділили небеса

Твоєї вроди, ніжності твоєї.

Мені й весна без тебе – мов зима;

Лиш тінь твоя, коли тебе нема.




99
Фіалці ранній докір кинув я:

“Свій запах крадеш де, злодійко мила?

Не з уст коханої? І чи ж своя

Краса пелюсток, чи тобі вділила

Із щік своїх теж подруга моя?”

В лілеї – рук коханих білизна,

Твоє ж волосся – в бруньках майорану,

І в розах теж: та біла, мов стіна –

З твого відчаю, з сорому ж – багряна,

А третя, інша, все, що й ті, взяла,

В додачу ж – з подиху ще й аромату;

Та все ж злодійкам не уникнуть зла:

Хробак їх сточить, беручи з них плату.

О, скільки квітів зір милують мій,

Та в кожній – запах або колір твій.

@темы: Дiйснiсть

Comments

[LaAIRIN]

100
Де, музо, ти? Як довго забувала

Сказать про те, що славою було б

Тобі в віках. Натомість, з вуст лунала

Твоїх лиш лесть, і то найнижчих проб.

Вернись, заблудла музо, надолужуй

Все, що змарноване раніш було;

Спокутуй в пісні вірш свій недолугий,

Перо гартуй, щоб вже не підвело.

Встань, сонна музо, глянь в лице коханій,

І якщо знайдеш зморшку хоч одну –

Це час зневажив риси бездоганні –

Й за це зухвальство ти помстись йому!

ооооЗатримай час і в слово втіль красу,

ооооВідвівши смерті щерблену косу.




101
Лінива музо, марні всі старання

Красу – спасти, а істину – згубить;

Зійшлися в дружбі перша і остання:

Себе прославить – друга полюбить.

Чи, може, музо, в відповідь почую:

“Чи ж варт красу чим-небудь ще здобить?

Як істину на колір просвічу я?

Як досконале кращим ще зробить?”

Похвал не прагнув друг, але німою

Не будь і у мовчанні не вини;

Хай навіть над могильною пітьмою –

Йому хвалою вічність осяйни!

ооооТебе навчу я, музо, як змогти

ооооЙого таким, як нині, зберегти.




102
Люблю сильніше, хоч не тішусь тим;

Любові більше там, де менше лесті,

А хто торгує почуттям святим –

Кричить про це на кожнім перехресті.

Слав пісню й я колись тобі навстріч,

Своїй любові вірив лиш і квітню –

Так шаленіє соловей всю ніч

Весною, й замовкає в пору літню.

Чи ж літня ніч не чарівна ж така –

Хай ті ридання й гімни віддзвеніли:

Спів, що лунає з кожного сучка,

І ставши звичним, слуху вже не милий.

ооооІ я змовкаю часом, як і він:

ооооЩоб не набридла пісня – прагну змін.




103
Шкода, що моя муза так збідніла.

З чеснот твоїх що в слові залишив?

Бо й гола проза дати б більш зуміла,

Ніж вся пишнота й лесть моїх віршів.

Не докоряй, що не пишу вже більше;

Глянь в дзеркало, у сяєво лиця,

Перед яким блідніють усі вірші –

Їм не під силу досконалість ця.

Хіба ж не гріх – покращити старатись,

Та цим псувать лиш те, що й так – взірець:

Не може із природою зрівнятись

Ні слово, ні палітра, ні різець.

ооооХоч як хотів я втілить все у вірш –

ооооТа дзеркало твоє вмістило більш.



104
Для мене не старієш ти. Сьогодні

Така ж, як вперше стрів. Не йде на спад

Краса твоя. Вже три зими холодні

З лісів струсили літній їх наряд.

Три жовті осені зелені весни

Змінили тричі – ти їх привела.

В жарких трьох червнях стліли й знов воскресли

П’янких три квітні. Ти ж – як і була.

Як стрілка завмира на циферблаті,

Зійшовши з мітки, мов спиняє хід –

Так і краса твоя не має втрати;

В ній оку не помітний часу слід.

ооооЙ тобі не старіти, а лиш цвісти,

ооооБо старість вмерла, як з’явилась ти.




105
Не називай поганською любов

І не приймай за ідола кохану,

Хоч шлю пісні й молитви знов і знов

Лиш їй, про неї – й слать не перестану.

Любов моя з новим не слабне днем,

Горить високо й рівно. Мої вірші

Незгасним тим же сповнені вогнем;

Не надихають їх сюжети інші.

Краса, добро і цнота – доказ мій,

Краса, добро і цнота – лиш три слова;

Шукав замін їм в пам’яті своїй,

Та марно. В них чеснот твоїх основа.

ооооКраса, добро і цнота – ще колись

ооооРозрізнені – тепер в тобі злились.




106
Коли з пергаменту крізь тлін і прах

Сяйне теплом очей, давно вже згаслих,

Й майне краса в римованих рядках

Панн чарівних і лицарів прекрасних –

Й твої між них я риси впізнаю:

Губ, щік, очей, брів, рук, плечей, волосся –

Ніхто б не втілив так красу твою,

Як це античне багатоголосся.

Вони передбачали твій прихід,

А всі їх вірші – то лише пророцтво

Твоєї з’яви; твій шукали слід,

Хоч їм впізнать тебе й було непросто.

ооооСучасники ж твоїх щасливих днів,

ооооМи в захваті – та не знаходим слів.




107
Ні страх мій власний, ні душа пророча

Землі в передчутті прийдешніх змін

Любов мою не спинять, не відстрочать,

Якій, здалось, не встати вже з колін.

На зло всім передбаченням брехливим,

Затемнення здолавши й небуття,

Шле місяць нам надію, і оливам

Мир обіцяє й світле майбуття.

Любов моя цвістиме разом з ними,

Я ж буду вічно жити в цих рядках,

А племена залишаться німими –

Розвіється їх безсловесний прах.

ооооІ ти переживеш, на заздрість їм,

ооооГробниці і герби в рядку моїм.




108
Що міг би ще паперу передать,

Щоб образ твій ясніше всім явити?

Що мовити і що нове згадать,

Щоб і тебе, й любов цим вдовольнити?

Нічого. Мов молитву, доказ свій

Щодня повторюю: ти не змінився;

Старе – нове мов, мій ти, а я – твій,

Мов тільки вчора ти мені зустрівся.

Любові сяє вічно так вінець

Над часом, що розпростує доль згорток,

Красу античну взявши за взірець;

Не зна вона ні старості, ні зморщок.

ооооЙ там торжество її, де повсякчас

ооооЇй смерть віщують поголос і час.



109
О, не кажи, що безсердечний я,

Нехай розлуки мій вогонь й остудять;

Чи ж кину сам себе, якщо моя

Душа знайшла притулок в твоїх грудях.

Тут храм любові мій: де б не скитавсь,

Мов блудний син, я знов сюди вертався,

І завжди вчасно, й з часом не мінявсь,

Немов в цілющих водах омивався.

Не вір! – хоча уникнути не зміг

Розчарувань й узнав життя марноти –

Що ніжний щем той в серці не зберіг

І що забув про всі твої чесноти.

ооооБез тебе світ цей пусткою назву;

ооооКохана, лиш для тебе в нім живу.




110
О так, це правда – де я не бував,

Як тільки не прийшлося блазнювати;

Безцінний скарб за безцінь продавав,

Міняв старий борг на новіші втрати;

Й це правда: скільки правди не боров,

Не відрікавсь, але настала днина,

Як серце втомлене розквітло знов,

І зрозумів я: ти – любов єдина.

З тим кінчено, нетлінне я здобув

І від нудьги вже не потрібні ліки;

Про мандри й вічний пошук свій забув;

Божку любовний, я вже твій навіки.

ооооСягнув небес, незнаних для людей,

ооооПрипавши знов до люблячих грудей.




111
О, не мене, а долю звинувачуй,

Богиню злу моїх негарних справ.

Що я здобув за квіт душі? Віддачу

Яку на людних торжищах зібрав?

Анічогісінько! Лишень прокляття

Печать, що на ім’я моє лягла –

Рука явля так маляра заняття;

То ж пожалій, збав цього ремесла.

Мов хворий той, чия вже гасне зірка,

Всі муки стерпить лікарських старань –

Й мені від гіркоти уже не гірко,

Я сам подвою строгість покарань.

ооооО пожалій! Твоє лиш співчуття

ооооМені верне знов силу і життя.




112
Любов’ю змити лиш один зумів ти

З мого чола тавро образ і зрад;

Тобі я вдячний і за те, що вмів ти

Добуть чесноти навіть з моїх вад.

Ти – всесвіт мій, хулу й хвалу – хотів би –

Щоб з уст твоїх лиш вловлював мій слух;

Якщо б не ти, то хто ще так зумів би

Звеличити й загартувать мій дух?

В таку безодню лесть зміїну кинув,

Що став глухим я до сичань її;

Дух навісний зневаги в мені згинув

Й не оскверняє більш уста мої.

ооооЖиву тобою, пагін з твоїх віт,

ооооЙ мені без тебе, наче пустка – світ.




113
З розлуки дня в себе заглибивсь оком,

Те ж, що веде, як по життю бреду,

Ледь бачить вже в засліпленні глибокім,

Хоч зримих змін у ньому не знайду; –

Бо серцю передать воно не може

У формах, які здатне те сприйнять,

Ні квітки, ані пташки, й не поможе

В душі видіння власні розпізнать; –

Бо бачить каламутне чи прозоре,

Бридке й красу, тьму ночі й світло дня,

Ворону й голуба, гору чи море –

Лишень до тебе всіх воно рівня..

ооооЯкщо так зміг заполонить мій зір –

ооооДуші і серцю теж уже не вір!




114
Чи розум мій, повінчаний з тобою,

Впиває лесть – всіх королів чуму;

Чи, може, зір ще не програв двобою

Й любов’ю щось лиш зроблено йому,

Щоб перевтілити потвор жахливих

У херувимів, схожих на тебе,

А хижаків – у зайців полохливих,

Твоїм лиш світлом осяйнуть себе.

Все ж перше правда – лесть в твоєму зорі;

По-королівськи розум її п’є,

А око зна його всі примхи хворі

І до смаку йому напій дає; –

ооооХай і отруєний – це менший гріх,

ооооБо око пробує раніше всіх.




115
Збрехали ті рядки, де запевняв,

Що я любить не можу вже сильніше;

Як змусити – тоді цього не знав –

Й це полум’я палать ще яскравіше.

Та як безжальний час міняє все,

Найбажаніше зводить до відрази;

Красу марнує, тлін життю несе,

Ламає клятви, відміня укази.

То ж, тиранії часу боячись,

Тоді: “Люблю найбільш”– не міг зізнатись,

До сумнівів постійних вдаючись:

В цю мить – ще вірить, в інші – вже вагатись.

Любов – дитя; а здатному рости

Дай меж своїх в зростанні досягти.





116
Перешкоджати двох сердець єднанню

Не стану я. Не визнає замін

Любов, не підкоряється бажанню.

Їй не страшні ні відстані, ні тлін.

О ні! Вона, мов сонцесяйна мітка,

Яку не згасять бурі і туман,

Немов зоря, мов Аріадни нитка,

Всім, хто в житті бреде серед оман.

Любов не ходить в дурниках у Часу,

Що все стинає, рівня вона з ним:

Хоч щедро тратить дні свого запасу –

Воскреснуть здатна й спомином одним.

Якщо ж це лжа, що в слові залишив, –

То не кохав ще й не писав віршів.

[LaAIRIN]

117
Так, звинувачуй, що скупився знов

Свій борг тобі оплачувать щорічно,

Що забував тебе, мою любов,

З ким серцем вже пов’язаний навічно;

Що часто те із іншими ділив,

Що найдорожче й лиш тобі належне,

Й, вітрам довірившись, від тебе плив

Туди, де море пінилось безмежне.

Мою вину і впертість зрозумій,

Від зерен повних відділи полову,

Покірно стріну грізний погляд твій;

Ненавистю не спопеляй лиш знову.

Любові запорука – й ця вина,

Бо свідчить всім, яка міцна вона.




118
Подібно тому, як гіркі приправи

Вживаємо, щоб апетит збудить,

Як п’єм завчасно порошки і трави,

Щоб від недуги тіло захистить;

Як, навіть повний ніжністю твоєю,

Додать до неї прагнув гіркоти;

З переситу бажав труїтись нею,

Щоб в розквіті бажань і сил злягти; –

Лукавство так любов рядить в недугу:

Ще вчора – повен сил, і враз охляв –

Я й сам, відчувши в серці щем і тугу,

Собі на шкоду ліків накупляв.

Вже лиш отрута – потім зрозумів –

Всі ліки, як любов’ю захворів.




119
Який узвар із сліз гірких Сирени

Пив, мов смолу пекельну – як забуть!

Надія й страх сплелись, вселившись в мене:

Все ще втрачав, хоч мав би вже здобуть.

І що за гріх гніздився в моїм серці,

Коли – здалось – блаженства вже сягнув?

Як вистояв у цім з безумством герці,

Де і на мить очей я не зімкнув?

І в злі є сенс, бо гарне ще милішим

Стає, здолавши круговерті зла;

Спалахує вогнем ще яскравішим

Любов колишня, спалена дотла.

І в горі втіху я собі здобув:

З ним я багатший, ніж до нього був.




120
Твоя жорстокість та корисна нині

Мені, бо, сам ту звідавши печаль,

Зігнусь я і від власної провини,

Коли ще нерви маю, а не сталь.

Бо якщо ти жорстокістю моєю

Була так вражена, як я – це жах,

Й мені, тирану, втіхою своєю

Чи ж варт вважать, що був і я в сльозах?

О, як ця ніч скорботна нагадала,

Що мучивсь сам в полоні каяття.

Я шлю тобі, як ти на поміч слала

Колись мені, любов і співчуття.

В провинах наших користь є своя:

Моя спокута – ти, а я – твоя.




121
Вже краще грішним буть, ніж ним здаватись,

Страшніш чийсь наговір, ніж докір свій,

Й краса не тішить, якщо милуватись

Очам не власним, а з-під інших вій.

Хіба ж хоч іскру співчуття розбудить

В чужих очах гаряча кров моя?

Як – грішник сам – гріхи мої осудить,

Якщо вважа злим те, що добрим – я?

Ні, я – це я, й що з їхньою межею

Звірять слід рівень мій – не визнаю;

Міг щирим буть, вони ж – кривить душею;

В їх судженнях себе не впізнаю.

Крім зла загального, твердять вони,

Зло в кожнім з нас, тож винен без вини.




122

Дарунок твій, таблиці, в серці в мене,

Заповнювала пам’ять їх рядки;

Немов у вічність послане знамено,

Пройдуть крізь тлін, переживуть віки.

Принаймні, поки серце й пам’ять будуть

Таїть в собі хоч іскорку життя,–

Цей запис і тебе в нім не забудуть,

Аж поки всі не канем в забуття.

Хай знайдеш в них місця, події, дати,

Та з цих таблиць не видобудеш ти,

Що може серце любляче згадати,

Що здатна пам’ять чуйна зберегти.

Щось нотувать, щоб знов тебе згадати –

На забуття себе лиш прирікати.




123
О, часе, не хвались, що ти мене

Змінив, що в пірамідах – велич дня.

Мені це не нове, як все земне,–

Вдягнув ти лиш старе в нове вбрання.

Життя – як мить, тому красою ми

Звем і старе, щось ледь змінивши в нім,

І впевнені, що творим те самі,

В чім прадіда рука ще зрима всім.

До тебе і до хронік – що мені!

Давно не вірю в те, що є й було;

Ні свідкам, ні істориків брехні,

Бо в поспіху добро змішали й зло.

Залишусь вірним істині й красі

Наперекір тобі й твоїй косі.




124
О, будь моя любов дитям нагоди,

Байстрям би долі мала йти у світ,

З веління часу чи з його незгоди,

Бур’ян між бур’янів, чи з квіту квіт?

О ні! Був злет її не випадковим,

Не терпить розкіш наглу, не схиля

Себе по-рабськи ідолам черговим,

Нашестя мод спостеріга здаля.

Її не залякають вже погрози

Тих, що на мить лишень орендарі.

Вона все стерпить – спеку і морози;

Не тоне в зливі, не горить в жарі.

Що, блазню часу, в нього заслужив?

Та благо й смерть, якщо для зла ти жив.




125
Чи ж варто і мені твій балдахін

Тримати щоб засвідчити цим шану,

Й коронувать на вічність те, що тлін

Розвіє й так, мов куряву піщану.

Чи ж я не бачив тих, хто все втрачав,

Платоспроможність переоцінивши,

На вишуканість дорогих приправ

Просту й дешеву їжу замінивши?

Ні, дай мені у серці твоїм жить,

Прийми ж дари ці, щирі, хоч і бідні;

Давати дар – взаємний заслужить:

Тобі – я, ти – мені, і вже ми рідні.

Геть, злий облеснику! Чим наговір

Твій більший, тим до тебе менш довір.




126
О, хлопчику мій, мов серпом, щоднини

Клепсидрою стинаєш ти години.

Як збиток йде у ріст, ти демонструєш,

І як любов зів’яла знов нуртує.

Природа ж, що руйнує все підряд,

Твій рух вперед вважа за рух назад,

Й для забаганки лиш тебе трима,

Щоб знищить те, чим тішилась сама.

Бійсь, о пестунчику, цієї гри:

Вона щадить тебе лиш до пори,

Коли ж терпіння кінчиться запас,

Й тобі за все платити прийде час.




127
Колись не дуже чорне цінувалось

І не вважалось символом краси;

Тепер воно з прекрасним урівнялось,

Й не врода вже без чорної коси.

Підробка і підміна скрізь огульна,

Мистецтво й нице видасть за взірець;

Зневажена всіма і безпритульна,

Краса вже не підкорює сердець.

І ось тому, як ніч, в подруги брови,

Волосся ж – мов вороняче крило,

Бо колір цей – жалоби і любові

За всім прекрасним, що колись було.

Й така ти гарна в нім, що кажуть всі:

Не личить бути іншою красі.




128
О, музико моя, коли ти граєш

На клавесині, як мій тішать слух

Акордів звуки; клавіш, що торкаєш

Так ніжно, як мене бентежить рух.

Я заздрю їм, бо кожного голубить

Твоя рука, лиш їм – тепло долонь;

Збирать врожай цей мали б мої губи,

Взамін же – тільки ревнощів вогонь.

О, як хотів би з ними помінятись,

Щоб по мені пройшлась ти, не по них;

Яке зухвальство – спомином остатись

Для мертвих клавіш, а не губ живих!

Блаженство це не вибриніть струні:
Залиш їй пальці, губи ж – дай мені!




129
Надмірна пристрасть, сорому утрата –

Ось хтивість в дії. В запалі вона

Сліпа, безжальна, груба, біснувата,

Нестримна, віроломна, навісна.

Втамована – навіює відразу,

У домаганнях – зграї гончих варт,

Мов проковтнув приманку, і одразу –

Весь божевілля, збурення, азарт.

Шал – в володінні, в спомині ж – розпука,

Вся крайнощі: до й після, злет і спад;

За мить блаженства – вічні біль і мука,

Вогонь спочатку, далі ж – дим і чад.

Це звісно всім – не зна лиш той, хто йде:

Що стежка райська в пекло заведе.

[LaAIRIN]

130
Ніщо супроти сонця її очі,

З коралом не зрівняєш губ жагу,

Не білосніжна шкіра перс дівочих,

Волосся ж – дріт, що сплівсь в косу тугу;

Я бачив роз пелюстки незрівнянні,

Та на її щоках не знайдеш їх,

Й нема нічого в запаху й диханні

Від аромату квітів лугових;

Приємний в неї голос, але нині

Звучить для мене музика миліш;

Не бачив ще, яка хода в богині,

Кохана ж по землі ступає лиш.

ооооІ все ж вона собою тих затьмить,

ооооЩо ідеалом нам здались на мить.




131
Свавільна ти, немов красуні ті,

Що сяють нам в жорстокості й гордині,

Бо знаєш: всім пожертвую в житті

Тобі, як найкоштовнішій перлині.

Нехай говорять, що твоє лице

Смагляве, що не варта мук любовних –

Оспорювати не наважусь це,

Хоч доказів є вдосталь безумовних.

Щоб певним бути, з іншими не раз

Тебе порівнював: котра миліша?

Вже сумніву позбувся: й без прикрас –

Клянусь! – з поміж усіх ти найгарніша.

ооооНе шкіри темний колір твій, повір,

ооооА вчинки чорні плодять наговір.




132
Люблю я очі, що прощення просять

За муки, що ти серцем завдала,

Й цей колір чорний, мов жалобу, носять

За тим усім, що дать мені могла.

Не оживляє сірі щоки сходу

Так промінь сонця на досвітнім тлі,

Зоря не осяває з небозводу

Так захід згаслий в вечоровій млі,

Як смуток цих очей твоє обличчя.

О, якби й серце ти вдягнуть могла

В цей траур, я забув би і про відчай,

Й про тугу, що, мов камінь, налягла.

ооооЯ б присягнувсь, що врода чорна теж,

ооооЙ потворне все, що випада з цих меж.




133

Я проклинаю серце, що завдало

Сердечних ран і другу, і мені –

Мене одного мучить тобі мало,

Вже й друг найліпший теж у цім вогні.

О, ти безжальна; ненаситне око

Твоє взялось потроїть муки ті:

Його, себе й тебе позбувсь жорстоко;

Я тричі втрьох розп’ятий на хресті.

Моє вже серце хай в твоїй в’язниці,

Але хоч серце друга пожалій;

Дай на поруки, визволь із темниці,

Хоч бути вартовим при нім звелій.

ооооВ твоїй в’язниці я, тож віддаю

ооооЙ те найдорожче, що в собі таю.




134
Отож він твій – і в цім вина моя;

Я у твого свавілля теж в закладі,

Щоб визволить того, хто другим я

Моїм вже став, та не в моїй це владі.

Не хочеш ти, та прагне й сам в твоїм

Полоні і надалі залишатись,

Бо поручився підписом своїм

За мене він, щоб боржником вважатись.

Лихварко зла, яке ненаситиме

У тебе серце: взять за борг красу!

Тепер і він той хрест важкий нестиме

З вини моєї, що і я несу.

ооооКрім мене, і його ти маєш теж:

ооооВін борг сплатив, а я не вільний все ж.




135
Між всіх бажань твоїх хай буде й Віль,

Бо іменем своїм ‘бажання’ значу;

Молю тебе: щоб зменшити мій біль,

До всіх бажань візьми й мене в додачу.

Невже притулку так і не знайти

В твоїй всесильній для моєї волі?

У свій Едем невільницю впусти,

Де затишок знаходять навіть кволі.

Як океан у повноводдя хвиль

Дощі приймає, в спеку марить ними,

В твої бажання хай ввіллється й Віль,

Нехай вони зіллються із моїми.

ооооО, змилуйсь! Не жени мене звідтіль!

ооооБажання всі з’єднай в одному: Віль!



Сонети 135 і 136 побудовані на грі слів. Скорочене ім’я поета від “William” – “Will”, а слово “will” в перекладі з англійської означає “воля, бажання”




136
Коли душа твоя мою минає,

Ти поясни душі сліпій: я – Віль,

А волі все дозволено, хай знає,

Хоч не любов ще це, лиш тихий біль.

Хай Віль поповнить пристрастей скарбницю;

О, хоч скраєчку приголуб в собі:

Ніхто й не запримітить одиницю

У неозорій воль твоїх юрбі.

І в цій юрбі для інших хай незримим

Останусь я, та хочу буть одним

Для тебе лиш, тобою лиш любимим

Сьогодні – й вічно залишатись ним.

ооооВсі волі злить в одну – візьми за ціль,

ооооТоді й мене полюбиш, бо я – Віль.



137
Сліпа любове, що зробила ти

Моїм очам: вже й зримого не бачать;

Краси не відрізнять від красоти,

Що краще й гірше – навпаки тлумачать.

Якщо вже зір все здатен спотворить:

Що в бухті став на якір, не в калюжі –

Чого ж мене так прагнеш підкорить

Й від серця вимагаєш теж ілюзій.

Як серцю стать галявина могла

За Всесвіту неміряні простори?

Як сяйвом для очей здалась імла

І за взірець краси – лице потвори?

ооооОчам і серцю віри більш нема:

ооооЇх пристрасть спотворила, мов чума.




138
Коли клянешся пристрасно і з блиском,

Вдаю, що вірю, бачачи брехню,

Стать мріючи в очах твоїх хлопчиськом,

Що за врожай приймає і стерню.

І, тішачись, що юним їй здаюся,

Хоч молодість змарнована давно,

Я лестощам повірить не боюся,

В цій грі лукавств я з нею заодно.

Для чого ж їй в неправді признаватись,

Й мені навіщо визнавать свій вік,

Якщо в любові головне – здаватись,

Й закохані рокам втрачають лік.

ооооБрехні й лукавства поміж нас туман,

ооооТа нам обом солодкий цей обман.




139
О, полюбить не змушуй мене, мила,

Твою несправедливість і обман,

Вже хай воює проти сили сила,

А лестю не нанось сердечних ран.

Скажи, що вже не любиш, та від мене

При зустрічі свій погляд не ховай;

Одним цим здатна вибить із стремена,

То хоч лукавством мук не завдавай.

У серці щем терпіть немає мочі,

Мій лютий ворог – ніжний погляд твій.

Мене жаліючи, відводиш очі,

Хоч раниш інших стрілами з-під вій.

ооооО, не жалій! Хай око не мигне:

ооооВбий поглядом, від мук звільни мене.




140
Така ж будь мудра, як була жорстока,

Зневагою мене більш не карай,

Бо відчаю ріка моя глибока,

Відлившись в слово, вихлюпне за край.

І хоч не любиш, та введи в оману,

Ран не ятри своїм безжальним “ні”;

Від лікаря не правди, а обману

Так хворий жде, що доживає дні.

Презирством не доводь до божевілля,

В шаленстві ж свій язик вже не спиню;

А світ, де торжествують зло й свавілля,

Підхопить радо будь-яку брехню.

ооооТи ж перед натовпом себе не гудь:

ооооВ душі – лукав, а з виду – щира будь.




141
Признаюся: мій зір тебе не любить,

Він тисячі в тобі вбачає вад;

А серце, воно всю тебе голубить,

Не дослухаючись очей порад.

Ні доторк рук, ні гнучкість твого стану

Не тішать око, голос твій для вух

Не милозвучний, не введуть в оману,

Хоч злий в апофеоз зір, дотик, слух.

Не здатні серце навісне одне

Ні розум мій, ні п’ять його чуттів

Від чар звільнити, визволить мене

З твого полону, як би не хотів.

ооооОдну відраду маю все ж звідціль:

ооооЩо ти – мій гріх і плата за мій біль.




142
Любов – мій гріх. Ти справедливо ним

Обурена, хоч грішна теж в любові.

Та порівняй свої гріхи з моїм,

І знайдеш ти в моїм заслуги нові.

Якщо й грішив, то все ж не ці вуста

Кидати мають докір і поради –

Зневажена давно їх чистота

Словами лестощів, лукавства, зради.

Хай я люблю тебе, ще когось – ти,

За ним лиш сохнеш, я ж тебе лелію;

Дай в серці сходам жалості зійти,

То пожаліє й він, як я жалію; –

ооооБо співчуття не маючи в собі,

ооооВід когось ждать не варт його й тобі.




143
Ось глянь, як хоче курицю впіймати,

Що ненароком в шкоду забрела,

Дитя зсадивши з рук, дбайлива мати,

Й жене її, забувши всі діла.

Плачем дитя її увагу хоче

До себе від втікачки навернуть;

Та ж вислизає з рук, крильми тріпоче –

А на дитину ніколи й зирнуть.

Так мчиш від мене й ти за чимсь летючим,

Я ж – мов дитя, якому світ не люб;

Якщо впіймаєш, то мене не муч їм:

Вернись – молю; мов ненька, приголуб.

ооооБлагатиму, щоб знов твоїм став Віль;

ооооСкоріш вертайсь, вгамуй мій плач і біль.




144
Любові дві для втіхи і відчаю,

Два ангели живуть в душі моїй:

Юнак білявий – світло в нім вбачаю,

Чорнява жінка – темний ангел мій.

Мій демон прагне скинуть мене в пекло

І розлучить із ангелом моїм,

Із світлом тьма змагається запекло,

Щоб перевтіливсь в біса херувим.

Від святості його чи щось осталось,

Не знаю, та вони вже заодно;

Здружились так обоє, що, здавалось,

Вже кожний в пеклі іншого давно.

ооооІ знать тоді лиш буду: так чи ні,

ооооЯк демон ангела верне мені.




145
“Ненавиджу”– зірвалось слово

Із губ тих, за якими чах

Дні й ночі, та спинив раптово

Її відчай в моїх очах.

І, щоб не ранити сильніше,

Вона притримала язик,

Що похвалу шептав раніше,

Чи докір, вже до чого звик.

“Ненавиджу”– й кінець змінила,

Мов день зайнявсь, що ніч зборов;

Так вдосвіта нечиста сила

Тіка до пекла стрімголов.

оооо“Ненавиджу”– та щоб не згас

ооооЗнов день цей, додала: “не вас”.

[LaAIRIN]

146
Душе, ти в плоті мешкаєш гріховній.

Бунтуючи і прагнучи до змін,

Чого ж у злиднях і нужді духовній

Ти тратишся на пишний розпис стін?

Чи ж варто весь спускати заощадок

Й, хоч наймане, житло оздобить все ж,

Що скоро й так черві відійде в спадок;

Тлін знищить все, і тіло твоє теж.

Живи ж, душе! Щоб сумніви не жерли,

Взамін утрат нові скарби здобудь;

І з сміття теж вчись добувати перли;

В собі багата, а не зовні, будь.

Здолай і смерть, що прибирає всіх;

Ти ж вічно жити будеш для утіх!




147
Любов – гарячка, й вимага вона

Того, що лиш поглиблює недугу,

Отрути знов тієї, що одна,

Та лиш на мить, тамує біль і тугу.

Хоч лікар – розум – лікував любов

Мою, та марні всі його старання.

Мене залишив він, й бунтує кров,

Заснуть навік – надія вже остання.

Раніше в ліки вірив, зараз – ні,

Душа ні в чому спокою не має,

Слова й думки змішалися в мені,

Я божевільний, розум мій дрімає; –

Бо ту вважав за найсвітлішу річ,

Що зла, мов пекло, чорна, наче ніч.




148
О, як любов мій викривила зір,

Він і уявне дійсністю вважає,

Чи розум згас й очам наперекір

Сприймати все по-іншому бажає.

Якщо я вірить зору ладен знов –

Чом не підтримає мене в цім жодний?

А якщо ні – тоді, мабуть, любов

Його спотворює: я з цим вже згодний.

О, так! Любовним поглядам не вір,

Очам в коханні заважають сльози.

Що ж дивного, що обманувсь мій зір?–

І сонце сліпне, як бушують грози.

Любов лукава: сльози шле, не сміх,

Щоб не розгледів твій за ними гріх.




149
Що не люблю, картаєш. О, жорстока!

Ти пригадай, в незгодах як тебе

Оберігав, немов зіницю ока,

Мій деспоте, як не жалів себе.

Чи з ворогом твоїм я був у змові?

Любив когось, що зневажала ти?

Чи не шукав собі докори нові,

Щоб до заслуг і гнів твій віднести?

Якої б тут гордині встояв спротив,

Щоб зневажать тебе за розпач свій,

Якщо й твій гріх миліший за чесноти,

Й наказ для мене – кожен погляд твій?

Ненавидь! Злись! Мені вже все одно:

Ти любиш зрячих, я ж осліп давно.




150
О, звідки ти черпаєш стільки сили

В сердець змаганні вигравать борню,

Щоб зору любе я вважав немилим

І присягавсь, що світло шкодить дню?

Ну, звідки така вправність в серцезнавстві?–

Як їй не личить безсердечність справ.

Таке могуття у твоїм лукавстві,

Що все в тобі, й найгірше, покохав.

Хто вчив тебе любов’ю надолужить,

Що вчинками ти б нанівець звела?

Як те люблю, що інший хтось паплюжить –

Хай з уст твоїх хоч не зліта хула.

Якщо любов так збуджує твій гріх –

Люби й мене, не позбавляй утіх.




151
Любов ще юна, щоб сумління муки

Їй відати, хоч то – її плоди.

Мені грішить ти не давай спонуки,

Бо і своїх вад явиш цим сліди.

Тобою зраджений, на відкуп плоті

Все віддаю, що у душі бринить;

Й не золоту – дешевій позолоті

Вона радіє, й шал цей не спинить.

Твоє ім’я вже сповнює жагою;

Царице, я б вже тим гордитись міг,

Що дозволяла буть своїм слугою,

Стать поруч себе, впасти біля ніг.

Знімає навіть докори сумління

Любов, що знає злети і падіння.




152
Я клявсь любить тебе й не стримав слова,

Ти ж два зламала в присягань борні:

Подружня вірність зраджена і нова

Любов, в якій ти так клялась мені.

Що в двох винить, коли прийшлось самому

Клятвопорушником буть двадцять раз?

Тобою клявсь, й твоя вина у тому,

Що все звелось лиш до порожніх фраз;

Бо я боживсь: нема душі і тіла

Понад твої, в чеснотах присягавсь,

Ставав сліпцем, щоб ти одна світила,

Очам велів, щоб зір мій помилявсь.

Я клявсь, що ти невинна і свята:

О, як брехнею оскверняв уста!




153
Амур лиш задрімав, як ухопила

Проворна німфа факел з його рук

І у воді холодній загасила

Вогонь, що завдавав сердечних мук.

Від полум’я любовного взяла

Вода таку цілющу й дивну силу,

Що багатьох на ноги підвела,

Хто вже прощавсь, збираючись в могилу.

Він і мене тим факелом торкнувсь,

Від подруги очей знов запаливши;

І в серці враз любовний щем проснувсь.

Купавсь там теж, хоч туги й не згасивши.

Вода і жодна із земних речей

Не зцілять – лиш вогонь її очей.




154
Божок кохання якось задрімав,

Поклавши поруч смолоскип любовний.

Гурт німф веселий мимо пробігав,

Їх не торкавсь ще пломінь цей гріховний.

Одна з них, найцнотливіша, вогонь,

Що смертним стільки мук завдав сердечних,

Вхопила й кинула в струмок його,

Щоб цим спокус уникнуть небезпечних.

З тих пір вода, що смолоскип згасила,

Завжди гаряча, навіть хай зима:

Від всіх недуг її цілюща сила;

І я там лікувавсь, та все дарма.

Любов нагріла воду, мов вулкан, –

Саму ж не остудив би й океан.



УКРАЇНСЬКИЙ ШЕКСПІРІВСЬКИЙ ПОРТАЛ


shakespeare.zp.ua/